Історія м. Новограда-Волинського. Из истории градостроительства Новограда-Волынского

Впервые наш город упоминается под названием Возвягель в 1256 г. в «Галицко-Волынской летописи». Годом позже, из-за непокорности его жителей он был сожжён дружиной князя Даниила Галицкого. Недавние археологические раскопки городища на правом берегу Случи, описанного ещё в конце Х I Х в. В.Антоновичем,1 позволили определить местоположение, примерные размеры и особенности быта этого древнего города. Новое поселение возникло много лет спустя на левом обрывистом берегу Случи. В первой половине Х V в. оно упоминается как село Звягель, а в 1570 г. как местечко, состоящее из 161 дома.2 Ядром нового поселения стал замок, построенный в 1507 г. по приказу князя Константина Острожского. В непосредственной близости от замка располагалась базарная площадь, несколько улиц, княжеский дворец, костёл. В 1620 г. в Звягеле было пять улиц и два предместья с общим числом дворов 403.3 Во время освободительной войны украинскими козаками в 1648-51 гг. была разрушена часть стен и башен замка, сожжён костёл.4 На протяжении XVIII в. были воздвигнуты главные храмы Звягеля: в 1730 г. – деревянный собор,5 около 1740 г. – Большая синагога,6 примерно в середине столетия – деревянная церковь Святой Троицы, а в 1766 г. – новый каменный костёл (при этом была разобрана часть стен замка).7 В 1766 г. в Звягеле было 379 домов, но в 1775 г., после большого пожара, осталось только 234.8 Согласно устным преданиям, в XVIII ст. местечко простиралось на запад примерно до нынешнего кинотеатра, а дальше начинался лес. Его небольшие размеры и отсутствие подходящих зданий для размещения различных канцелярий помешало городу Новоградволынску (это название и статус он получил в 1795 г.) стать центром Волынской губернии. По этой же причине вынуждены были перевести из города в местечко Полонное уездное дворянское училище.9 В том же году в российских правительственных кругах рассматривался вопрос о целесообразности перевода губернского центра из Житомира в другой населённый пункт, поскольку Житомир занимал невыгодное географическое положение, находясь почти у самой восточной границы губернии. В качестве кандидатур на новый губернский центр выдвигались Луцк, Дубно и Новоградволынск. В характеристике последнего отмечается, что в городе нет удобных помещений не только для губернских, но даже для уездных присутственных мест. Из 522 домов лишь 5 были каменными (в их числе: уездное казначейство, дом причта и присутственные места). В городе было 17 улиц, из которых лишь одна была вымощена камнем (Корецкая), и две площади. В 1838 г. его размеры составляли 284 десятины 1656 квадратных саженей, а население – 6127 человек. В облике Новоградволынска отмечены интересные подробности: «При въезде в город по крутой каменистой дороге от самой речки имеется небольшая неправильная площадь, от коей во всю длину проведена одна прямая улица на пространстве полуверсты, вымощенная камнем. Прочие же, поперечные улицы, коих не более четырёх, узкие, весною и осенью грязные и неудобно-проходимые. Домы деревянные, большая часть их принадлежит евреям, построены весьма тесно и некрасиво, большей частью крыты соломой … Город не имеет хорошего вида и как бы среди лесов и болот находится.»10 Дополнением к данной характеристике служит план города, конфирмованный в 1837 г. (от него сохранилась фотокопия, находящаяся в Новоград-Волынском городском архиве). Этот план даёт представление о примерных границах города того времени: на востоке – река Случь, на западе – пересечение нынешних улиц Шевченко, Пушкина и Дзержинского, на юге – район воинской части по ул.Красноармейской, на севере – район дома ребёнка по ул.Советской. Центром города тогда была довольно большая базарная площадь, находившаяся вблизи древнего замка. На ней с разных сторон располагались собор, костёл и синагога (именуемая еврейской школой). Посреди площади изображены присутственные места, размещавшиеся в древней ратуше. Вокруг площади и в её пределах прижимались вплотную друг к другу еврейские дома и лавки, их полукольцом окружали христианские кварталы. Недалеко от западной окраины города показан казённый сад (примерно в тех же пределах, что и нынешний городской сад), а через дорогу от него – христианское кладбище с каплицей. Другое кладбище, еврейское, находилось в это время возле левого берега реки Случь, в районе нынешней улицы Коцюбинского. На юго-восточной окраине, на берегу Случи в районе нынешнего РЭС, стояла водяная мельница, здание которой сохранилось до настоящего времени. Из-за отсутствия моста товары и пассажиров перевозили на противоположный правый берег реки с помощью парома (переправа осуществлялась в районе нынешнего переулка Шевченко). Оттуда начиналась дорога на Житомир, проходившая в то время севернее существующего ныне шоссе. Правобережье, на котором размещалось имение помещиков Уваровых (впоследствии – Мезенцевых), деревня Ново-Звягель, не входило в состав города. Размеры города значительно выросли после сооружения в 1850-х гг. Киево-Брестского шоссе.11 При этом была вымощена камнем и продолжена до реки Случь улица Житомирская, тогда как улица Корецкая дала начало Ново-Корецкому шоссе, которое простиралось севернее существовавшей ранее почтовой дороги в Острог (с тех пор её стали называть Старо-Корецкой дорогой или Старо-Корецкой улицей). У развилки двух дорог по типовому проекту был построен комплекс зданий конно-почтовой станции,12 от которого неплохо сохранились станционный дом, гостиница и ямская (ныне – склады «Военторга»).13 В 1860-х гг. на этом шоссе был построен деревянный мост кружальной системы с 3 арками на 2 каменных речных быках и береговых устоях.14 В качестве строительного материала использовался добываемый поблизости в пределах города красный гранит.15 Недалеко от этого моста была прорезана от шоссе боковая улица (Тюремная), в конце которой возник комплекс сооружений так называемого тюремного замка (ныне – военный склад по ул.Воли). Одновременно была удлинена Садовая улица.16 В 1861 г. был возведён новый каменный собор на территории древнего замка,17 после чего от последнего осталась лишь часть крепостной стены с двумя разрушенными башнями.18 Изменениям подверглась также стоявшая на базарной площади древняя ратуша, существовавшая с Х VI в. и имевшая стены толщиной 4 аршина. Она лишилась старых башен и ворот и была переделана в двухэтажный четырёхугольник: на первом этаже находились ряды еврейских магазинов, а на втором – частные квартиры.19 В 1865 г. в городе насчитывалось 386 домов, из которых лишь 15 были каменными, а население составляло 7514 жителей.20 Площадь Новоградволынска в 1860 г. возросла до 330 десятин.21 После застройки новых улиц и кварталов число домов в 1879 г. достигло 1047 (в том числе 39 каменных), а численность населения почти удвоилась (13479 человек).22 До конца Х I Х ст. город рос преимущественно в юго-западном направлении. При этом были застроены новые улицы: Гончарная (с 1899 г. – Пушкинская), Александровская, Малая Пушкинская, Малая Сусловская, Училищный переулок, Бульварная, Больничная, Кладбищенская, Кагукинский переулок. На последних двух, возле нового христианского кладбища, поселились русские старообрядцы. Увеличилась протяжённость улиц Завадской, Полонской, Гутинской, Княжеской, Рыбаковой, Сусловской и др. В этот период были построены 2-этажный каменный дом Логе (1875 г.) и дом Петрулевича по Корецкой улице, дома Уварова и Гижицкой, а также здания мужского и женского отделений уездного училища (все – в 1875 г.) по ул.Житомирской, дом Шульца (1895 г.) по ул.Рыбаковой, дома Лихтанского и Межирицкого (1875 г.), Высоцкого (1865 г.) по ул.Гутинской, дом Синегуба (1886 г.) и очистной винный склад (ок. 1900 г.) по ул.Пушкинской, старый дом ксёндза (1860 г.) по Соборной ул., дом пожарной команды (1868 г.) по Троицкой ул., чугунолитейный завод (ок. 1890 г.) по Ново-Корецкому шоссе и др.23 Некоторые из них до сих пор сохранились. В итоге, к началу 1900 г. в Новоградволынске уже было 3350 домов, в том числе 256 каменных, а население его составило 15304 человек.24 На рубеже столетий развернулось строительство двухэтажных зданий в центре города, который переместился к тому времени из района базарной (Соборной) площади в так называемый «Уго?л» — место пересечения улиц Корецкой, Житомирской, Соборной и Гутинской. Вот что пишет о нём в своих мемуарах Й.Фельдман: «Именно так, с ударением на втором слоге, называли звягельчане этот самый оживлённый перекрёсток своего города. Все новинки в городе: афишные тумбы, газовые фонари и другие и другие появлялись сначала здесь, на «Углу». Все события в городе: революционные митинги, деловые встречи, стоянки извозчиков и свидания влюблённых – всё назначалось и происходило здесь на «Углу» — общепризнанном центре города.»25 Респектабельный вид улицы Корецкой отметила в своей заметке от 12 мая 1899 г. газета «Волынь», которая сравнивала её с «любой Гороховой Петербурга». Однако, уже в другой заметке этой же газеты от 26 июля 1900 г. критикуется плохое благоустройство большинства улиц города: «Из всех улиц 4-5 замощены, большинство не подметается, и нетрудно вообразить, какая пыль стоит в городе в настоящее время. Освещение на улицах крайне скудное … Предусмотрительные обыватели запасаются тогда собственными фонарями.» Во время весенней и осенней распутицы многие улицы превращались в болото. Эта тема присутствует в произведениях местного писателя М.З.Фейерберга (1874-1899): « Грязь на улице, казалось, была по шею. Хмурое небо источало мелкие капли дождя. Подхваченные ветром, они с остервенением хлестали по лицам прохожих, согбенных под тяжестью истрёпанных, промокших, покрытых уличной грязью одежд. Их обувь вязнет, с большой неохотой вылезая из грязи.Уныние и тень глубокой тревоги на всех лицах. На душе ни радости, ни печали, а лишь одно желание – как можно скорее выбраться из грязи и благополучно добраться до своего тёмного, сырого, низкого домика … Мне нравилось смотреть, как огорчённые прохожие всеми силами пытались попасть на «дорожки» из разбросанных камней и поленьев. При столкновении здесь двух человек они теряли равновесие, что вело к падению одного из них, а то и обоих.» (Из рассказа «Вечером»). Из-за отсутствия водопровода и солоноватого привкуса воды в колодцах большинство горожан пользовалось речной водой, которую доставляли в бочках водовозы. Последние вместе с лошадьми въезжали прямо в реку, отчего подымался ил и вода становилась мутной. Впоследствии на дне кувшинов с водой почти всегда оставался осадок.26 Из-за большой скученности населения на улицах Троицкой, Кузнечной и на базарной площади процветала антисанитария. Часто случавшиеся пожары имели здесь катастрофические последствия. Большинство улиц с наступлением вечера окутывал полный мрак, так как электричество отсутствовало, а установленные на столбах керосиновые и лигроиновые фонари освещали лишь центральные улицы. В начале ХХ столетия в город и его окрестности прибыло около 600 немецких переселенцев. Они построили дома на Чеховской и Старо-Корецкой улицах, по обе стороны Корецкого шоссе. В тот же период велась застройка Лагерной улицы, получившей своё название от находившихся поблизости летних лагерей 18-го Вологодского пехотного полка. К постойкам этого периода относятся новый дом ксёндза (1904 г.) на ул.Соборной, дом Беруля (1905 г.), пивоваренный завод (1908 г.), дом Файгенгольца (1900 г.) на ул.Гутинской, дом Ая (1910 г.) на ул.Пушкинской, земская больница (1900 г.) на ул.Больничной, дом священника Захарьевича (1910 г.) на ул.Садовой, 4 двухэтажных дома Шульца (1900-05 гг.) на ул.Корецкой.27 Сохранившиеся почтовые открытки и фотографии города, снятые около 1910 г., дают возможность представить, как выглядели тогда центральные улицы, жилые дома, храмы города, во что были одеты его обитатели, на чём они передвигались.28 Примерно в это же время был снят новый план города.29 Очередное расширение территории города произошло после окончания строительства в 1916 г. в окрестностях города железной дороги Шепетовка-Коростень.30 При этом были воздвигнуты металлические мосты через реки Случь и Смолку (1913 г.),31 станционные здания. В 1918 г., в период германской оккупации, многие улицы были электрифицированы после установки двигателя на водяной мельнице.32 Одновременно на каждом здании появились таблички с номерами, была вымощена дорога от железнодорожной станции до центральной части города.33 В августе 1919 г. город подвергся массированному обстрелу зажигательными снарядами со стороны Красной Армии, в результате чего разразился катастрофический пожар. Горели жилые дома, магазины и лавки, аптеки, старинная ратуша, храмы. В течение нескольких часов было уничтожено около 1000 зданий.34 Пожар охватил значительную территорию, от примыкавшего к реке Случь квартала «Нидер» почти до городского сада. На этом пространстве после него не осталось почти ни одного деревянного дома, были разрушены многие двухэтажные здания «Угла», придававшие центру города респектабельный вид. В годы гражданской войны был также разрушен мост через Случь, и вместо него наспех соорудили примитивную кладку (т.н. Кузнечный мост). Резко сократилась за этот период численность населения: 22809 жителей в 1915 г.35 и лишь 12858 жителей в 1922 г.36 Одним из первых распоряжений советской власти, которая установилась в городе после окончания гражданской войны, был приказ Новоград-Волынского уисполкома от 27 июня 1921 г. о переименовании 22 улиц, переулков и площадей города, большинство которых получили революционные названия. Вскоре новая власть национализировала промышленные предприятия, банки, а также здания, принадлежавшие богатым домовладельцам. Постепенно началось восстановление разрушенных объектов. В 1922 г. был отремонтирован мост через Случь.37 С этого же года началось в массовом количестве строительство частных домов в пострадавшей от пожара части города. В течение нескольких лет возникли сотни одноэтажных (преимущественно деревянных) зданий. В некоторых из них, с провозглашением НЭПа, открылись небольшие магазины, пекарни, мастерские. Одновременно, в национализированных зданиях возникало множество советских учреждений. Центр города, состоявший теперь, в основном, из наспех сколоченных из дерева невзрачных строений, утратил свою былую привлекательность. В середине 1920-х гг. был прорезан и застроен новый переулок между улицами Школьной (ныне – Шолом Алейхема) и Шевченко, который позднее стал улицей Комсомольской. А всего в городе в 1923 г. было 28 улиц и 8 переулков.38 Условными границами города в то время были реки Случь и Смолка, а также железная дорога (прилегающая к ней территория тоже застраивалась в 1920-х гг.) В 1927 г. было сооружено новое противопожарное депо с высокой каланчой по ул.Международной (К.Маркса), перестроенное в 1970-х годах. В 1926 г. силами скотоводческо-молочного кооперативного общества развёрнуто было строительство маслодельного завода на Красной (бывшей Конной) площади,39 который двумя годами позже вступил в строй и просуществовал до 1980-х гг., когда его перевели в с.Наталиевку. Во второй половине 1920-х гг. в состав города вошло бывшее помещичье имение на правом берегу Случи Ново-Звягель. В начале 1930-х гг. был взят курс на резкую милитаризацию города, который располагался в то время в непосредственной близости от советско-польской границы. Сюда прибыла XIV кавалерийская дивизия им.Пархоменко. Силами военнослужащих в конце1930-х гг. была сооружена железная дорога Новоград-Волынский – Житомир. За короткий период в районе Ново-Звягеля и возле железнодорожного вокзала были созданы «военные городки». Бывший дом помещика Мезенцева также перешёл в распоряжение военных. Недалеко от него в 1936-37 гг. были построены Дом Красной Армии и госпиталь. Вдоль правого берега реки возник комплекс фортификационных сооружений, а в районе госпиталя – ещё один мост через р.Случь. При этом было варварски уничтожено кладбище в с.Лубчицах, также как и старинное кладбище Преображенского прихода напротив городского сада (в связи со строительством хлебозавода). В 1933 г., во время строительства дома-общежития по ул.Советской №11, в качестве фундамента использовались могильные плиты с кладбища Троицкого прихода. В рамках кампании по борьбе с религией по приказу местных властей были сначала закрыты, а к середине 1930-х гг. снесены большинство храмов Новограда-Волынского. Особенно трагическим в этом отношении был 1935 год, когда на рассвете 23 июня после прогремевших взрывов были полностью разрушены собор и костёл. Такая же судьба ожидала и Большую синагогу. Но из-за того, что рядом с ней находилось множество жилых домов, её не подвергли разрушению, а превратили в мастерскую по вулканизации шин. А перед началом войны её здание лишилось дверей и окон и пустовало. На протяжении 1930-х гг. были прорезаны и застроены новые улицы в различных частях города: Кирова, Ярунская (Лянгуса), Средняя Ярунская (Боженко), Малая Ярунская (Тельмана), Л.Украинки, Перекопская, 8 Марта, Коростенская, Красный Посёлок (Огородникова), Пионерский переулок и др. Выросли в длину улицы Пушкинская и Больничная. В то же время короче стали улицы Александровская (Пархоменко), К.Либкнехта, Бухарина (Островского), Рыбаковая (Урицкого), части которых отошли военным частям. Из районов военного строительства отселялись жильцы, которые вынуждены были поселяться на новозастроенных улицах. Среди новостроек того времени следует отметить так называемый «дом совпартактива» (1932 г.) по ул.И.Франка №32, трёхэтажный жилой дом (1938 г.) по ул.К.Маркса №4, общеобразовательные школы №2 (1935 г.), №№3, 5, 9 (все – 1938 г.), новая городская баня (ок.1933 г.) по ул.Щорса, склады по ул.Вокзальной №2 (1936 г.) и №8 (1932 г.), новые корпуса больницы (1938 г.).40 В здании бывшего театра им.Троцкого была создана мебельная фабрика, а на территории бывшего винного очистного склада в 1932 г. организовали МТС (ныне – авторемзавод). В 1941 г. был близок к открытию новый кинотеатр в центре города. Газета «Соц іалістичне Полісся » в заметке от 7 ноября отмечала большие преобразования, произошедшие во внешнем облике города: устройство сквера с памятником Ленину на месте Сенной площади с базаром, детского дома в бывшей лютеранской кирхе, детской библиотеки №1 в одной из малых синагог по ул.К.Маркса. Население Новограда-Волынского по переписи 1939 г. составило 23,7 тысяч жителей.41 Вскоре после насильственного присоединения к СССР территории Западной Украины (сентябрь 1939 г.) развернулось сооружение автострады Киев-Львов через Новоград-Волынский. «Тяжёлое впечатление произвёл на меня Звягель во время первого приезда в конце октября 1939 года. – вспоминает уроженец Корца М.Гильденман, которого мобилизовали тогда в наш город как инженера-мостостроителя. – За двадцать лет, в течение которых я не видел этот город, он изменился до неузнаваемости. Улицы грязные, плиты на тротуаре во многих местах разбиты. Дома, которые уже длительное не ремонтировались, выглядели запущенными … Особенно уныло выглядели улицы вечером. Редко где горела керосиновая лампа. Только вход в кинотеатр был освещён, и там я встретил много молодёжи, стоявшей в очереди за билетами. На остальных улицах изредка можно было увидеть прохожего. Так же уныло, как на улицах, было и в домах, которые я посетил. Приближалась зима, и главной заботой звягельчан были поиски дров или угля, чтобы согреть свои холодные квартиры. Обыкновенная жизнь беднейших слоёв населения в бывшей Польше выглядела роскошью по сравнению с той нищетой, которая царила в Звягеле. »42 В годы Великой Отечественной войны были разрушены мост через Случь, хлебозавод, здания бывшего уездного казначейства и Большой синагоги, бывший дом Беруля и др. Сгорело множество деревянных домов. Разграблено было еврейское кладбище, с которого было снято большое число могильных плит для ремонта дорог. В 1945 г. жилой фонд города насчитывал 1345 зданий. Из них 17 были двухэтажными, 2 – трёхэтажными, 1 – четырёхэтажным, остальные – одноэтажными. Из 848 частных домов лишь 8 были кирпичными, прочие – деревянными. Среди общественных жилых домов лишь 0,3% имели водопровод и лишь 25,2% были электрифицированы. Преобладали здания дореволюционной постройки (751 в 1950 г.).43 В первые послевоенные годы был отремонтирован мост по Житомирскому шоссе. Однако попытка восстановить мост в районе госпиталя не увенчалась успехом (временный деревянный настил разобрали местные жители). В 1950-х гг. строились многоэтажные дома для рабочих машиностроительного и авторемонтного завода, а также для военнослужащих. Одновременно ускоренными темпами осуществлялось строительство частных жилых домов в разных частях города, где возникли новые улицы и переулки: Куйбышева, Чернышевского, Сталина (Ломоносова), пер.Л.Украинки (ул.О.Пчилки), Калинина, Глинки, Мичурина, Циолковского, Красноармейский пер., Толстого и другие.44 К началу 1960 г. насчитывалось уже 34 двухэтажных, 5 трёхэтажных, 10 четырёхэтажных жилых домов и 1 «пятиэтажка». К этому времени почти втрое увеличилось число частных домов (до 2600), причём среди них значительно вырос удельный вес каменных и кирпичных зданий (276). Впервые появились в домах водяное отопление, ванные, сжиженый газ (в 1957 г. газ получили 222 квартиры, а в 1960 г. им пользовались примерно в 7 тысячах квартир). В 1956 г. в государственном секторе жилая площадь была электрифицирована на 94,1%. В этом же секторе на 1.01.1960 г. 35,6% жилой площади было обеспечено водопроводом. Успешно развивался городской транспорт: в 1960 г. по городу курсировало 13 автобусов (в 1950 г. был только 1 автобус на весь город),45 В состав города вошло бывшее село Лубчицы и хутор Лидовка. Население Новограда-Волынского в 1959 г. составляло 27,6 тыс. человек.46 В первой половине 1960-х гг. были возведены многэтажные дома по ул.Воли, III Интернационала, К.Маркса, унивемаг в центре города, завод продтоваров, открыт новый рынок. Во второй половине 1960-х – начале 1970-х годов «пятиэтажками» застроен центр города, пересечение улиц Пушкина и Гагарина, район машиностроительного завода, а также частично правобережная часть города. На бывшей базарной площади был воздвигнут Дворец культуре, а на ул.Ленина – здание местной администрации. На северной окраине города построили новый мясокомбинат, один из крупнейших в то время в Украине. После переезда на окраину города автопредприятия был открыт доступ к руинам старинной крепости, объявленной памятником истории и взятой под охрану. В состав города вошли бывшие сёла Смолка и Ржатковка, а также район гранитного карьера. В конце 1970-х – начале 1980-х годов началось строительство 9-этажных домов на углу улиц Ленина и Пушкина, а также возле нового Дворца культуры, где к тому времени сформировалась площадь, названная в честь Л.Украинки. На этой площади был установлен из красного гранита памятник великой украинской поэтессе. В конце 1980-х годов была реставрирована крепостная стена и одна из её башен, а примыкающая к ней территория была благоустроена и превращена в зону отдыха. В это же время началась массовая застройка нового жилого массива частных домов в микрорайоне Смолка между ул.50 лет Октября и рекой Случь, которая продолжается до настоящего времени. В 1991 г. возведён новый костёл. В первой половине 1990-х гг., благодаря совместным усилиям болгарских строителей и германских фирм, на северо-восточной окраине города появился новый жилой массив для семей военнослужащих, состоящий из 9-этажных домов, средней школы №11, предприятий торговли и сферы обслуживания. В середине 1990-х гг. в город пришёл из проложенного к нему трубопровода природный газ. Массовая застройка Новограда-Волынского в послевоенный период (особенно на протяжении 1970-90-х годов), безусловно, улучшила жилищно-бытовые условия горожан. Многие улицы были заасфальтированы, освещены, расширилась их проезжая часть. Появились новые зоны отдыха. Живописные берега реки Случь со множеством пляжей, довольно чистые ещё в тот период вода и воздух, а также обилие дешёвых фруктов и овощей – всё это в 1950-70-х годах привлекало немалое количество киевлян, харьковчан, львовян, москвичей и жителей других больших городов бывшего Советского Союза, которые, испытывая недостаток во всём этом, каждое лето приежали в Новоград-Волынский к своим родственникам и друзьям. Однако, из-за ухудшения экологической обстановки во второй половине 1970-х годов наш город постепенно стал утрачивать свою притягательность как место летнего отдыха. После появления в центральной части города однообразных «пятиэтажек» его архитектурный стиль, ранее сохранявший своеобразие, становился безликим. Среди снесённых зданий было немало памятников истории и архитектуры: бывшие дома Мармера и Шульца, гостиница Гемерила, ешива по ул.Ленина, дом ксёндза и костёльный плебанальный дом на пл.Л.Украинки, кирха по ул.Чехова, дом священника Захарьевича по ул.И.Франко, торговый дом Клейна по ул.Р.Люксембург, мужское высшее начальное начальное училище и др. Не иначе как вандализмом следует назвать снесение старого еврейского кладбища в конце 1940-х – начале 1950-х гг. и старого христианского кладбища Троицкого прихода в 1960-1970-х годах. Только паспортизация и взятие под охрану исторического и архитектурного наследия может спасти его от полного уничтожения. Современный Новоград-Волынский занимает площадь занимает площадь 2667 га, из которой застроено 2053 га.47 Как показала последняя перепись, численность его населения в декабре 2001 г. составляла 56555 человек.48 По данным местной топонимической комиссии, в 1997 г. в городе насчитывалось 344 улицы, переулка и площади.

Реклама
Published in: on 16.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Історія м. Новограда-Волинського. Из истории градостроительства Новограда-Волынского отключены  

Прапор міста Коростень Житомирської області

Прапор міста Коростень розроблений вперше. Він являє собою полотнище, в якому дві горизонтальні смуги однакової ширини. Верхня смуга синього кольору, нижня смуга — червоного. Смуги розділені символічним зображенням ріки Уж — смугою завширшки 0,16 від ширини прапора. Смуга повторює кольорову гамму символічного зображення ріки Уж на гербі міста: середина ріки блакитного кольору (ширина 0,1 ширини прапора), берега золотого кольору (ширина 0,03 ширини прапора). Співвідношення ширини прапора до його довжини дорівнює 2 к 3.

Синій колір поля полотнища прапора символізує велич, красу древнього міста.

Червоний колір поля полотнища прапора символізує хоробрість і мужність древлянських захисників міста у 946 р., коли княгиня Ольга осадила Коростень, та захисників Коростеньського укріпрайону № 5 у 1941 р. під час Великої Вітчизняної війни.

Published in: on 11.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Прапор міста Коростень Житомирської області отключены  

Історія міста Коростень

По обидва боки крутих берегів звивистого Ужа, притоки Прип’яті, на древніх скелях, серед привільних зелених дібров розкинувся мальовничий, сиво-чолий Коростень (колись Іскоростень).

Сьогодні Коростень індустріальне місто обласного підпорядкування, з площею 3385,1 га., населенням 66,7 тис.чол. та розвинутою економічною, соціальною інфраструктурою. Велика вузлова залізнична станція.

Місто розташоване за 87 км на північ від Житомира, 60 км від кордону з республікою Бєларусь та в 150 км від столиці України Києва.

Історія Коростеня сягає в глибину тисячоліть. Ще в часи палеоліту одне з найбільших у Європі родовищ кременя притягувало увагу людей. Тут знайдені кам’яні знаряддя, виготовлені більш, ніж 10 тисяч років тому.

При археологічних дослідженнях території міста, початок яким покладено в 1887р. відомим істориком В.Б.Антоновичем, знайдено залишки поселень неоліту, прадавніх майсте-рень, де вироблялися знаряддя праці в епоху бронзи.

Перші ознаки перебування слов’янських племен у нашому краї відносяться до V-VІІ століть нашої ери. Тоді в долині ріки Уж виникло декілька невеликих слов’янських поселень. На основі одного з них, розташованого на високих гранітних скелях, виникло місто Коростень, яке стало центром древлян — могутнього і багаточисельного східнослов’янського племені.

За літописами вже на початку Х сторіччя Іскоростень був могутнім містом, постійною резиденцією древлянського князя Мала.

У ІХ-ому столітті, з державотворенням Київської Русі, древлянська земля одна з перших увійшла до її складу і вже в 907 році древляни брали участь у переможному поході князя Олега на Візантію.

В 945-му році тут відбувся відомий виступ древлян, через спробу князя Ігоря повторно зібрати з них данину. В «Повести временных лет» історія міста пов’язана з ім’ям княгині Ольги. Особливо вона запам’ята-лася помстою, що вчинила над древлянами за смерть свого чоловіка Ігоря.

Багато чого бачив старий Уж і багато про що міг би повідати.

Вигідне розташування краю протягом тривалого часу визначало його перехід у різні воєводства, намісництва, повіти, губернії. У ХІ сторіччі місто належало великому князівству Литовському. Наприкінці сторіччя литовський князь Ольгерд за вірну службу подарував ці землі своєму воїну Тереху. В 1586р. багатий магнат Прокіп Мержевицький, одружившись з однією зі спадкоємниць Тереха, став власником маєтку Іскоростень і домігся від польського короля присвоєння поселенню статусу міста. 22 травня 1589р. Сигізмунд ІІІ подарував Іскоростеню Магдебурзьке право. Під час війни Богдана Хмельницького в 1649р. Іскоростень захопив загін Гераськи, звільнивши його від польської шляхти. В 1795р. місто стало центром Іскоростенскої волості Овруцького повіту Волинської губернії в складі Російської імперії. «Волинські єпархіальні зведення» в 1888р. писали: «Нині Іскоростень являє собою бідне незначне містечко, населене євреями і селянами-хліборобами».

Життя жителів Іскоростеня різко змінилося з будівництвом залізниці Київ — Ковель у 1902 році. На початку ХХ сторіччя в Іскоростені мешкало вже понад 3 тис.чол. У ньому було кілька невеликих підприємств: меблева, механічна і шкіряна майстерні, порцеляновий завод.

Місто стало учасником багатьох подій у бурхливі роки першої світової війни, Жовтневої революції і громадянської війни. Коростенські залізничники в 1917 році стали зачинателями Всеукраїнського страйку, а в листопаді цього ж року вони разом з революційними солдатами-фронтовиками встановили Радянську владу (на цей час місто перейменували в Коростень). 18 листопада 1917р. черговий по станції Л.М.Табукашвілі на мітингу, що відбувся на Барачній площі, оголосив про встановлення радянської влади. 12 лютого 1918р. на засіданні Малої Ради, саме в Коростені, ІІІ Універсалом впроваджено в Українській Народній Республіці новий григоріанський (нині діючий) календар, а також затверджено знак Київської держави — тризуб як герб Української народної республіки.

18 лютого 1919 року в Коростень увійшла дивізія Червоної Армії.

15 березня в місто знову вступили війська Української народної республіки, а 7 квітня — Богунський і Таращанський полки Червоної Армії.

26 квітня 1920 року місто захопили польські війська. 20 червня Коростень звільнили частини 1-ої Кінної Армії, але у вересні поляки знову захопили місто. 12 жовтня після багатоденного бою Червона Армія остаточно звільнила місто.

1 січня 1926 року Коростеню надано статус міста. Почалося його поступове відновлення: побудовано приміщення драматичного театру ім.Франка, в 1927 — 1929 роках на базі колишніх майстерень Остермана — завод «Жовтнева кузня». В 1928 році після реконструкції почав працювати порцеляновий завод.

Відкрили двері два середні спеціальні навчальні заклади — технікум радянського будівництва, медичний технікум.У 1930 році — два вечірні робітничі факультети Київського машинобудівного інституту та Харківського інституту інженерів залізничного транспорту.

В 1941 році коростенці піднялися на боротьбу з фашизмом.З перших днів війни місто, а особливо станція, піддавалися безперервним бомбардуванням.Але залізничний вузол не припиняв своєї роботи.

Після кровопролитних боїв частини 5-ої армії генерала М.І.Потапова відступили на схід і з 7 серпня 1941 року для Коростеня настали чорні дні окупації. На території міста і району діяли групи підпільників та партизан. Гітлерівці жорстоко розправлялися з патріотами. Перед війною населення міста становило 32 тис.чол. У роки окупації загарбники розстріляли у місті 16,7 тис.чол., 1,8 тис.чол. забрали на примусові роботи до Німеччини. Населення міста за роки війни зменшилося в 14 разів.

В 1943 році під час великого наступу Червоної Армії 17 листопада Коростень був звільнений. Але німецьке командування не бажало втрачати такий важливий опорний пункт, і у ході контрнаступу ворог знову заволодів містом.Проте ненадовго. Вже 28 грудня частини 13-ої армії генерал-лейтенанта М.П. Пухова вдруге й остаточно звільнили Коростень від загарбників.

Жителі міста шанують і пам’ятають своїх визволителів. Про це свідчать пам’ятки: величні Кургани Слави, братські могили воїнів Радянської Армії, що полягли в боях за Коростень, погруддя двічі Героя Радянського Союзу, Народного Героя Югославії, генерал-лейтенанта Семена Антоновича Козака. Безсмертним пам’ятником героїзму наших бійців стало і підземелля старої фортеці під річкою Уж. Тут у листопаді 1943 року в оточенні гітлерівців тримав смертельну оборону підземний гарнізон майора Білозерова. Коростенці ніколи не забудуть подвигів казаха Абдули Усенова, який під час звільнення міста ціною свого життя зупинив шлях ворожим танкам, росіянина льотчика Івана Полякова, що таранив фашистський літак у повітряному двобої за Коростень. Обом посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Розбудова майже зовсім зруйнованого міста почалася одночасно зі звільненням його від загарбників. До травня 1945 року відновив роботу залізничний вузол, порцеляновий завод. В 1947 році знову почав випускати продукцію завод «Жовтнева кузня», побудований завод «Торфмаш» у 1949 році (з 1961 року «Коростеньхіммаш»). В 1958 році запрацювали завод залізобетонних шпал, бавовнопрядильна фабрика (1964 рік).

Сьогодні Коростень — мальовничий куточок українського Полісся на Житомирщині, великий транспортний вузол Південно-Західної залізниці. Славиться він білосніжною порцеляною, бурштиновими каніфольними смолами, дорожніми машинами, залізобетонними виробами, продукцією підприємств хімічного машинобудування, промисловістю: деревооброб-ною, швейною, харчовою, виробництвом лаків і фарб.

Але найціннішим скарбом міста є його щирі, відверті, творчі й працьовиті люди — нащадки древлян, які вшановують свій рідний край сумлінною працею, звеличують його трудовими здобутками, піснями, музикою, віршами, які самі й творять.

Події нашого складного часу не обійшли Коростень. Страшна чорнобильська трагедія 1986 року принесла коростенцям нове лихо, небезпеку й тривалість якого важко спрогнозувати. Вражене радіацією, пройшовши через усі соціально — економічні потрясіння та негаразди, місто продовжує жити й розвиватися.

Незмінними залишаються любов коростенців до свого краю, їх великий оптимізм і впевненість у краще майбутнє.

Published in: on 11.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Історія міста Коростень отключены  

Герб міста Коростень Житомирської області

Новий герб міста Коростень розроблений з урахуванням композиції попереднього герба. Старий герб міста [1] являв собою французький щит блакитного кольору, в серці якого розташований щиток червоного кольору, основне поле якого відведене для зображення фортечної стіни темно-червоного кольору. На фоні фортечної стіни зображений зелене стебло льону, що має символізувати природу Полісся, чотирьохпелюсткова квітка червоного кольору символізує древні городища, які були розташовані з обидва боки ріки Уж і які захищали одне одного. Квітку льону обвиває ріка Уж блакитного кольору із золотими берегами. В голові щита назва міста КОРОСТЕНЬ, відокремлене від середнього щитка золотою смужкою. Щит і щиток обрамлені золотим кантом.

Новий герб повторює основну композицію старого герба, тільки квітка льону блакитного кольору й поле над фортечною стіною синього кольору. Щит обрамлений картушем, прийнятим у сучасній геральдиці міст України та запропонованою геральдистом А.Б. Гречило. Картуш увінчаний міською модернізованою золотою трибаштовою короною, яка розроблена в Українській академії геральдики В.В. Болговим і В.П. Чепаком [2]. Модернізована геральдична корона має замість кам’яних фортечних стін дерев’яні, які вживалися за часи Древлянського князівства.

В синьому полі геральдичного щита над фортечною стіною кирилицею написана назва міста КОРОСТЕНЬ. Девіз НЕ ЗГОРАЄ В ПОЛУМ’Ї написаний у підніжжі щита. За правилами геральдики девізи на гербовому щиті неприпустимі. Але в старому варіанті герба міста в голові щита був напис «Коростень», тому, як виняток, у гербі написаний девіз, як пам’ять про неодноразове відродження з попілу міста Коростень.

Бібліографія:

1. Москаленко В., Нечипоренко В. Книга про Коростень. — Львів: Кальварія, 2003. — 160 с.
2. Алябова А.Т., Базилевська Н.О., Кравченко О.В., Чепак В.П. Символіка Бориславського району Херсонської області. // Вісник Української академії геральдики, товарного знаку та логотипу, 2004, № 51, с. 18-20.

Published in: on 10.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Герб міста Коростень Житомирської області отключены  

Москаленко Володимир Васильович

Народився у Коростені 29 вересня 1953 р. в сім’ї робітників-залізничників. Українець. Громадянин України.

Закінчив міську загальноосвітню школу №8 та Морську школу в естонському місті Пярну. Працював матросом естонського пароплавства, у 1971-1973 рр. проходив строкову службу на військову флоті.

Після закінчення служби у 1974 р. повернувся до рідного міста, і продовжив трудову діяльність у локомотивному депо ст. Коростень слюсарем, а згодом помічником машиніста тепловоза.

У 1976 році обраний секретарем комсомольської організації локомотивного депо, де працював до 1978 р.

З 1978 по 1990 рр. працював секретарем Коростенського міського комітету комсомолу та міському комітеті компартії України.

У 1990 році на альтернативних виборах був обраний першим секретарем Коростенського міського комітету компартії України.

Після припинення діяльності Комуністичної партії у 1991 році створив виробничу фірму «Верас», директором якої працював до 1998 р.

У березні 1998 р. був вперше обраний міським головою Коростеня. В 2002 р. та 2006 р. переобраний на цю посаду.

Освіта вища. Закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Шевченка, (1981р.) та Київський інститут політології (1992р.).

Published in: on 10.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Москаленко Володимир Васильович отключены  

Гімн міста Коростеня

Із витоків древності і моноліту,
Віками освячений, кров’ю омитий,
Чужинцями топтаний, стомлений гнітом,
У величі Коростень звівся над світом!

Приспів:
Слава! Народу древлянському слава!
Слава землі наших мужніх батьків.
Цвіти! Розквітай, як окраса держави,
Град Коростень — велич і гордість віків!

Ти витримав зболені дні лихоліття,
І час не затьмарив нам роки тернисті,
Тож Коростень зводився в нове століття
З любові і радості вільно й врочисто!

Приспів

У краї поліському місто — перлина,
Підводься будовами в небо могутньо,
Дорогою світлою в добру годину
Прямуй, місто Коростень, в краще майбутнє!

Приспів

Музика Олеся Коляди, Вірші Лілії Бех

Published in: on 09.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Гімн міста Коростеня отключены  

Брусилів і царська Росія

Пiсля возз?єднання Правобережної України з Росією Брусилiв 1797 року став волосним центром Радомисльського повiту Київської губернiї. Основну масу населення становили ремiсники, об?єднанi в цехи. 1852 року налiчувався 201 ремiсник, у т. ч. 112 шевцiв, 39 кравцiв, 32 кушнiри, 10 шаповалiв та 8 ткачiв.

Восени 1846 року Брусилів відвідав Т. Г. Шевченко. Великий поет записував тут пісні і народні перекази про славного гайдамацького ватажка Івана Бондаренка.

Перед земельною реформою у користуваннi 322 крiпакiв налiчувалося всього 51 десятина присадибної та 546 десятин орної землi, тодi як помiщицi належало 1023 десятини. Селяни вiдбували по три днi панщини на тиждень, зазнавали нелюдських знущань. Так, 1853 року помiщицький економ за спiзнення на роботу висiк рiзками 17-рiчну I. Паламаренко, пiсля чого вона через три днi померла.

У 40-х роках XIX ст. в Брусиловi з?явилися першi промисловi пiдприємства ­ шкiряний i винокурний заводи, де працювали крiпаки. Bci роботи тут виконувалися вручну. В 1848 роцi в мiстечку вже дiяли пивоварний, цегельний заводи та два водяних млина на рiчцi 3движ. 3 розвитком промислового виробництва розвивалася й торгiвля. У 40-50-х роках XIX ст. Брусилiв став одним з найбiльших торговельних мiстечок у повiтi. Сюди привозили з Полiсся лiсоматерiал, вироби з дерева, дьоготь, смолу, дубову кору, з пiвденних районiв України — сiль, вовну, солону рибу. Протягом року в мiстечку вiдбувалося 12 ярмаркiв та 26 торгів. Micцевi властi мали вiд торгiвлi великi прибутки. 3а ввiз товарів з кожного продавця стягувалося мито.

У 1852 роцi в Брусиловi було 416 будинків, у яких проживало 5288 чоловiк. У мiстечку дiяла аптека. Працювало парафiяльне училище, де один учитель навчав 19 учнiв.

Не полiпшилося економiчне становище селян i пiсля реформи 1861 року. 3а уставною грамотою 721 ревiзькiй душi, що належала помiщику Чацькому, видiлили 186 десятин присадибної, 1473 — польової та 129 десятин ciнокосної землi, за яку мали платити великий викул. Селяни помiщицi Свiрчевської одержали в користування 109 десятин землi. Надiл на ревiзьку душу становив трохи бiльше двох десятин. Така кiлькiсть землi не могла забезпечити достатку ciм?ї. Але й за цiєю середньою цифрою ховалося майнове розшарування, оскiльки на тяглий двiр видiлялося по 18 десятин, на пiший — лише 8. 112 дворiв користувалися тiльки городами.

Малоземельнi й безземельнi селяни, щоб якось жити, йшли на заробiтки до економiї чи на пiдприємства, кiлькiсть яких пiсля скасування кpiпацтва помiтно зросла. За даними 1900 року, в мiстечку було 43 чинбарнi, спирто­завод, 4 повстянi фабрики, 2 водянi, паровий та вiтряний млини, 4 кузнi, 2 слю­capнi майстернi.

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Брусилів і царська Росія отключены  

Брусилів під владою Польщі

Документальні відомості про Брусилів датовані 1525 роком, свідчать що в ХVІ-ХVІІ ст. між польськими магнатами точилася боротьба за володіння містечком.

У XVI ст. селяни Брусилова платили грошовий та натуральний чинш, а також вiдробляли панщину. Середня норма для волочного господарства становила три днi на тиждень. Соцiально-економiчний гніт поєднувався з нацiонально-релiгiйним. Польська шляхта зневажала українську мову, народнi звичаї, намагалася окатоличити населення. У вiдповiдь на цей гніт брусилівчани неодноразово пiднiмалися на боротьбу за визволення.

В той період Брусилів ділився на Старомістя і Новомістя. Магдебурзьким правом користувалося лише Новомістя, а мешканці Старомістя майже всі були кріпаками. Кожен хто не мав землі й жив тільки з ремесла, мусив сплачувати власникові міста по 16 злотих на рік, а також виконувати роботи на ремонті замку й греблі. Нелегко жилось трудящим, проте вони не схиляли голови перед гнобителями. Вони билися в повстанських загонах пiд керiвництвом К. Косинського (1591-1593 рр.), С. Наливайка (1594-1596 рр.). Влiтку 1618 року селяни мiстечка пiдпалили помiщицький маєток, вчинили розправу над ненависною шляхтою.

Активну участь брусилiвчани брали у визвольнiй вiйнi українського народу 1648-1654 рр. Багато жителiв вiдважно билися з шляхетським вiйськом пiд Пилявцями, Зборовом та в iнших битвах. 1649 року Брусилiв став сотенним мiстечком, де стояли козацькі сотні Білоцерківського і Паволоцького полків. Пiд час воєнних дiй польсько-шляхетських вiйськ за пiдкорення Правобережної України повстанцi пiд керiвництвом Д. Дейнеки у травні 1666 року обложили Брусилiв. Їx пiдтримало мiсцеве населення. Селяни вiдмовилися виконувати повинностi. За Андрусiвським перемир?ям 1667 року Брусилiв залишився пiд владою шляхетської Польщi. В цей перiод ще бiльше посилився гніт трудящих. Пiд час Коліївщини в районi Брусилова дiяв гайдамацький загiн І. Бондаренка. Коли гайдамаки пiдiйшли до мiстечка, мiщани зустрiли їx хлiбом-сiллю. У загiн влилося багато брусилiвчан. Повстанцi вчинили розправу над польськими панами, орендарями, крамарями та корчмарями.

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Брусилів під владою Польщі отключены  

Брусилів в складі Київської Русі

Археологiчнi дослiдження, що проводилися на березi рiчки Здвиж, поблизу Брусилова, свiдчать про те, що тут, селилися люди ще в добу бронзи. Знайдено також поселення ранньослов?янських часiв (II — VI i VII — VIII ст.) та залишки давньо­руського городища.

На місці нинішнього Брусилова було древнє місто Вздвижень (Здвижень). В перший раз воно згадується в 1097 році в Іпатівському літопису: через це місто везли з Білгорода до Володимира Волинського осліпленого Василька Теребовльского. Містечко згадується також у 1151 році в описі військових дій Ізяслава Мстиславовича и угорського короля Гейзи II проти Володимира Галицького. Від річки Тетерева у Вздвижень Изяслав прийшов в один день. ( «Полн. собр. росс. лет.» (I, 111; II, 55)).

Археологічні дослідження, проведені на території Брусилівщини, дають підстави вважати, що цей район належав до найбільш густонаселених та економічно розвинутих реґіонів Київської Русі. В той час на території сучасної Житомирської області було багато населених пунктів (городів, городищ, селищ), які розташовувалися на берегах Тетерева, Здвижа, Случі, Ужа. Літописці називають серед древлянських городів Іскоростень (сучасний Коростень), Вручий (сучасний Овруч), Возвягль (Новоград-Волинський), Здвижень (теперішній Брусилів), Городеськ (с. Городське Коростишівського району).

У 1241 році Здвижень, як і більшість південних міст Київської Русі, був дощенту зруйнований монголо-татарами. До наших днів збереглися своєрідні пам?ятки тих давніх часів — численні кургани, оборонні споруди.

В ХІV ст. Здвижень підпав під владу литовських феодалів. За часiв литов­ського панування населений пункт входив до Київського Воєводства. Після Люблінської унії він пiдпав пiд владу шляхетської Польщі. Посилився гніт католицької церкви. Для захисту вiд нападiв кримських татар у 70-х роках XVI ст. тут збудовано замок, який невдовзi вони зруйнували. У 1585 роцi Брусилову надано магдебурзьке право. Дозволялося влаштовувати на piк чотири ярмарки та щотижня торги. Це сприяло розвитку ремесел, торгiвлi тощо.

В. Кисіль

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Брусилів в складі Київської Русі отключены  

Брусилівський район напередодні Великої Вітчизняної війни

Напередоднi Великої Вітчизняної війни Брусилівський район межував на сходi з Київською областю, на пiвднi з Корнинським (нинi Попільнянським), на заходi з Коростишівським, на північному сходi з Радомишльським районами. Розмiщений на перебiгу з Лiсостепу в Полicся, район охоплював територiю 0,6 тис. кв. км.

Незадовго до вiйни в районi проживало понад 27 тисяч чоловiк, якi мешкали в селах. Абсолютну бiльшiсть населення становили українцi. Разом з ними тут проживали євреї, росiяни, поляки, нiмцi.

Брусилiвський район icторично мав добрi традицiї щодо розвитку охорони здоров?я людей, освiти й культури. В 1940 роцi тут дiяли лiкарня на 60 мiсць, полiклiнiка, амбулаторiя, пологовий будинок, аптека, в яких працювало 6 лiкаpiв i 20 чоловiк середнього медичного персоналу.

Вагомих успiхiв було досягнуто в галузi культурного будiвництва. В 31 школi вci дiти шкiльного віку здобували oсвіту i брали активну участь в рiзних гуртках, якi працювали в кожнiй школi. Лише в Брусиловi в двох середнiх школах 35 учителiв навчали 967 учнiв. Осередками культури на селi стали 59 бiблiотек, якi вiдвiдували 7 тисяч читачiв. Найкращою на Житомирщині вважалася бiблiотека села Вотодиї, актив якої складався з 520 читачiв.

У сiльських клубах, особливо Брусилова, Мiстечка, Приворiття цiкаво й змiстовно працювали колективи художньої самодiяльностi. Великою популярнicтю в населення користувалися вистави драматичного театру, що дiяв у районному центрi. В побут жителiв почало входити радiо i кіно. В 1940 році в Брусилові був збудований кінотеатр на 500 місць, двiчi на мiсяць у кожному селi пересувні бригади демонстрували кiнофiльми. 3 1938 року в райцентрi почав працювати радiовузол, проводилася телефонiзацiя населених пунктiв району.

3мiстовною була пiдготовка молодi до захисту Вiтчизни. В хатах оборони, якi працювали майже в ycix селах, юнаки i дiвчата оволодівали вiйськово-прикладними видами спорту. 600 чоловiк молодi були об?єднанi в 35 opганiзацiях Tcoaвiaxiму. Добре працювали низовi осередки цього товариства в селах Соловiївка, Старицьке. У лютому 1941 року 49 лижних команд району успiшно склали норми за комплексом ГПО. Дедалi популярнiшим серед молодi ставав фiзкультурний рух, масового характеру набрали кросові змагання, олiмпiади. В тpaвні 1941 року лише в гiмнастичних змаганнях взяли участь 932 юнаки i дiвчини. Найкращих результатiв добилися команди сiл Болячiв, Вiльшка, Осiвцi.

Перед вiйною промисловiсть району була представлена кiлькома невеликими пiдприємствами та 9 промисловими артiлями, що мали мiсцеве значения i розвивалися на місцевiй сировинi. Серед них маслозавод, цегельний завод, що виробляв цеглу й черепицю, млин, невелика електростанцiя, друкарня. Найбiльшою промартiллю була «Червоний торфяник».

Клiматичнi умови району сприяли вирощуванню зернових, кормових культур, зокрема червоної та білої конюшини, за що район часто називали «конюшинним Донбасом». 55 мiсцевих колгоспiв займалися розведенням великої рогатої худоби, вiвчарством, свинарством, кожний iз них мав по чотири ферми, а дев?ять колгоспiв мали ще й конеферми. Багато колгоспiв спецiалiзувалися на вiвчарствi й добивалися неабияких успiхiв у розведеннi овець цигайської породи. Так, артiль «16-рiччя РСЧА» з Брусилова протягом 1937-1938 pоків отримувала в середньому по 136 ягнят на 100 вiвцематок. Ще кращих результатiв добився Ф. Г. Булаєнко — вiвчар з Романiвки, який у 1939 роцi отримав на 100 вiвцематок 153 ягняти. Поголiв?я рогатої худоби в 1940 роцi зросло в районi на 29,2 відсотка порiвняно з попереднiм роком, а овець на 22,6 відсотки. У 1939 роцi три з чотирьох колгоспiв Брусилова були учасниками Всесезонної сiльськогосподарської виставки й занесенi до 11 книг пошани, а в наступному роцi вже 196 колгоспникiв району брали участь у виставцi, з яких 14 були нагородженi медалями.

Отже трудiвники району в передвоєннi роки досягли значних результатiв у своїй працi, не дивлячись на складне моральне становище в країні та атмосферу пiдозрiлостi й пошуку «Bopoгів народу».

О.М. Іващенко
Книга пам’яті Брусилівського району

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Брусилівський район напередодні Великої Вітчизняної війни отключены