Адам Кисіль та інші Брусилівчани в Києво-Могилянський Академії

У гроні вихованців КМА почесне місце належить представникам Житомирщини або особам, які були міцно з нею пов’язані. Варто відзначити, що сам св. Петро Могила – засновник КМА неодноразово бував на Житомирщині і підтримував міцні контакти з православним духовенством, українськими шляхетськими родами, православними братствами краю. Ще в часи існування Київської лаврської школи, заснованої Петром Могилою у 1631 р., при ньому згуртувалася талановита молодь, серед яких були вихідці з Житомирщини двоюрідні брати Григорій і Стефан Трипільські, шляхтичі з Овруччини. Вони брали участь у написанні збірника віршів на пошану Петру Могилі “Євхаристіон”, виданий у Києві у 1632 р. Стефан, як і його родич Остап Трипільський, загинули під час Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр., воюючи однак на польському боці. Ймовірно з Житомирщиною були пов’язані їхні співавтори – шляхтичі Стефан Стрибиль, Мартин Сурин, Василь Сущанський-Проскура, Теодор Сусло, а також представник непривілейованого класу Василь Чудновець. Польськомовний панегірик Петру Могилі “Пам’ять слави…”(“Mnemosinon” К., 1633) був написаний Георгієм, Іоанном та Адамом Тишами (Тишами-Биковськими), які були серед (студентів) одними з перших спудеїв (студентів) об’єднаного Києво-Могилянського колегіуму (1632). Ці брати воювали на польському боці в роки Національно-визвольної війни українського народу, причому Адам потрапив у полон до українських повстанців у Ходоркові. Не виключено, що вони доводилися ріднею Михайлу Тиші, звягельському полковникові повстанців (1648-1651), який у 1651 р. перейшов на бік Речі Посполитої. Одним з найвідоміших покровителів КМА був відомий дипломат “Адам з Брусилова Кисіль”, котрому, як і деяким іншим особам, св. Петро Могила довірив опіку над КМА своїм заповітом 1647 р. До речі, А. Кисіль (1600-1653) часто бував у Житомирі та на Житомирщині, зокрема брав активну участь у житомирських сеймиках Київського воєводства у 20-х рр. ХVІІ ст.

Матеріали, які стосуються останнього періоду історії КМА, є краще опрацьованими і навіть систематизовані у фундаментальному енциклопедичному виданні “Києво-Могилянська Академія в іменах”. (К., 2001). Вони зокрема засвідчують, що відомий співак і вихованець КМА Гнат Савович Орловський (1770 – після 1809) народився у Брусилові в сім’ї кріпака-вчителя, який належав родині графа Тадеуша Чацького, відомого польського політичного й культурного діяча. Г. Орловський навчався в КМА у 1803-1805 рр., викупившись на волю. Потім він співав у хорі Києво-Печерської лаври, у 1809 р. прийняв чернечий постриг, після чого всі відомості про нього зникають. З тих же країв походив і Йосип Федорович Калинський — Геліта (1792-1858), який народився в сім’ї дяка с. Соловіївка (суч. Брусилівського р-ну). Після закінчення КМА, він поступив у 1813 р. до Петербурзької Медико-Хірургічної Академії, здобув фах офтальмолога (1817). Потім він викладав у цій же академії, був її професором, видавцем професійного часопису (“Военно — медицинский журнал”). Він брав також участь у ліквідації епідемій холери, був лікарем при російській дипломатичній місії у Персії (1828-1829 рр.).

Храм Живоносного Джерела

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Адам Кисіль та інші Брусилівчани в Києво-Могилянський Академії отключены  

Зміни адміністративно-територіального устрою Брусилівського району в період 1782-1990 рр.

Територія сучасного Брусилівського району входила як волость до складу Радомисльського (Радомишльського) повіту Київської губернії з 1782 року (на той час в Київській губернії було 12 повітів).

В березні 1923 року була проведена адміністративна реформа, метою якої було укрупнення адміністративно-територіальних одиниць. Волості були замінені районами, повіти – округами. Брусилівський район увійшов до Білоцерківського округу Київської губернії.

В червні 1925 року губернії були ліквідовані, в тому числі і Київська. Знову пройшла реорганізація округів. Їх залишилось 7. Брусилівський район увійшов до складу Київського округу.

Після реформи 1930 року на Київщині залишилось два самостійних міста, які підпорядковувалися центру (Київ та Бердичів) та 58 районів і, зокрема, Брусилівський.

В 1932 році згідно постанови ВУЦВК і РНК УРСР від 7 лютого 1932 року утворені 7 областей, в тому числі Київська ( 27 лютого 1932 року). В Київську область на той час входили 2 округа, які включали 12 районів та 78 самостійних районів, в тому числі і Брусилівський.

З 1934 року м. Київ стає столицею УРСР.

12 вересня 1937 року утворені Житомирська і Полтавська області. В Житомирську область перейшли 28 районів, серед яких і Брусилівський район.

В зв?язку з адміністративно-територіальною реформою 1957-1962 років, в грудні 1962 року населені пункти Брусилівського та частина Корнинського районів передані до реорганізованого Коростишівського району.

У червні 1990 року Брусилівський район був відновлений в якості самостійної адміністративно-територіальної одиниці у складі Житомирської області.

В. Кисіль

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Зміни адміністративно-територіального устрою Брусилівського району в період 1782-1990 рр. отключены  

Землеволодіння родини Голубів на Житомирщині кінця XVI ст. – першої половини XVII ст.

Досліджувана родина Голубів та її землеволодіння на Житомирщині – вперше стало окремою темою дослідження. Дана родина не рідко ставала прикладом у дослідженнях про “збирання земель” українською шляхтою, як в працях сучасних українських так і польських дослідників. Періодизація накопичення земельного фонду родини у статті узята з урахуванням таких особливостей: перше відоме нам землеволодіння Голубів на Житомирщині (Київське воєводство) і втрата маєтків («Голубщини») з остаточним розривом Гетьмана Зиновія Хмельницького з Речпосполитою.

Наприкінці XVI – п. п. XVII ст. одна з гілок роду Голубів змогла піднестись за рівнем економічної могутності до магнатського статуса. Цей процес пояснюється тим, що ще в середині XVI ст. Іван Андрійович Голуб (а саме йдеться мова про його родину) стає клієнтом князів Корецьких. Слід зазначити, що до того певні гілки Голубів були пов?язані з родами Острозьких та Горностаїв. Клієнтура у кн. Якима Корецького, дала змогу Голубам утримувати значні посади, а разом із тим зробитись одним із впливовіших родів Київщини перед Хмельниччиною.

Однозначно не можливо ідентифікувати землі, із яких походять Голуби. Фіксація окремих представників родини, за даними перепису війська литовського у 1528 році, в Новогрудських, Полоцьких землях та Яблонської парафії– не можуть свідчити про вихід на Волинь, а згодом і Київщину з територій сучасної Білорусі. Підтвердження цьому є те, що в кінці XV – на початку XVI ст., засновник родини, Голубко Ганкович, був якраз тим шляхтичем, який ніс службу Королю і Великому Князю і міг залишити своїм нащадкам вислужені землі. До того ж, герб Голубів, який зберіг в собі князівську корону, засвідчує і давній статус Голубів на землях Русі – походження з князівської династії, що саме по собі вже робить їх родиною загальноруського значення.

Одними з перших маєтків, якими володіли Голуби на Житомирщині, були їх власні «осади» на пустовщинах та заставні села князів Корецьких. Осадові поселення, за тогочасною традицією, називались за власним ім?ям чи прізвищем. Так на Житомирщині виникли села Голубівки. З достовірністю можна сказати про дві Голубівки, що були засновані Голубами – це Голубівка Ружинського та Користишівського районів. Обидва селища знаходяться в ареалі володінь останніх, до того ж Голубівка Білилівської волості документально засвідчується як осад до 1612 р. В Актових книгах Житомирщини фіксується с. Голубівка, яка вже у 1605 р. не належала Голубам. В тих же актах фіксується ще одна Голубівка, що у 1650 р. належить О. Глуховському і що вже мала іншу назву – Чернушки. Що до маєтків, які Голуби утримували на правах клієнтів, то безперечним, одним із «титульних»маєтків було с. Багате (Багачка), яке їм належало з 1583 р. Село Багачка фіксується за Голубами протягом XVII ст. Цікаво, що Голуби утримували село з такою ж назвою і в другій половині XVII ст. на Лівобережній Україні (це може свідчити про традицію перейменовувати й називати свої маєтки за старими назвами). Назва маєтку дало друге прізвище одній з гілок Голубів – Голубів-Багацьких, що було трансформовано в козацькому середовищі на Голубів-Багатих, але не прижилось і останні використовували надалі прізвище Голубенки (козацько-старшинська родина, що поріднилась із Гетьманами Самойловичем та Скоропадським, а також родами: Забіл, Марковичами, Мировичами, Чарнишами, Огієнками).

Маєтки Голубів на Житомирщині мають «гніздову» структуру, тобто знаходяться невеликими групами сел, що розташовані одне біля одного. Нами виділені і ідентифіковані такі групи сел, а саме у: Брусилівському, Ружинському, Новоград-Волинському районах.

Зафіксованими маєтками, якими володіли Голуби на Житомирщині, були: Багате -Багачка (1583 р.), Жалобне (1597 р.), Коритищі (1597 р.), Молодьків (1599), Княжи (1609 р.), Білилівка (1629 р.), Новий Брусилів (1630 р.), Дивин (1630 р.), Морозівка (1630 р.), Жаболовка (1630 р.), Богданівка (1640 р.). Але це не повний перелік володінь Голубів на Житомирщині, бо як зазначалось вище, існували села засновані Голубами. Відомі ще декілька сел на Житомирщині з назвою похідною від «голуб»: Голубієвичі (Народицький р-н, знаходиться біля маєтку Юрія Голуба на 1640 р. – Волчков), Голубівка (Коростишівський р-н.) та Голубятин (Попільнянський р-н).

Утримування маєтків у зазначений період було не тихою справою. Постійні претензії шляхти одна до одної вирішувались взаємними нападами на маєтки, бійки на вулицях і цілими війнами, коли всесильна шляхта збирала цілі ополчення і, розпускаючи власні знамена, під удари барабанів та галас труб робила справжні військові рейди по землях супротивників. Окрім таких методів доведення прав на власність чи самовідшкодування, існували ще вищі інстанції – суди. Житомирський повітовий суд щодня заносив до своїх книг всеможливі скарги. Частими були випадки, коли від шляхти вимагали їх маєтків євреї, які позичали останнім гроші. За не віддачу грошей, така справа могла дійти до баніції шляхтича.

Олександр Алфьоров
м. Київ, НПУ імені М. Драгоманова

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Землеволодіння родини Голубів на Житомирщині кінця XVI ст. – першої половини XVII ст. отключены  

Історія села Малинівка Брусилівського району Житомирської області

Малинівка окупована 11 липня 1941 року. Визволена 11 листопада 1943 року. Вдруге окупована 16 листопада 1943 року. Визволена 26 грудня 1943 року. Вигнано на каторжнi роботи 16 чоловiк, закатовано та розстрiляно 2 чоловiки.

У роки Великої вітчизняної війни 20 жителiв села воювали проти нiмецько — фашистських загарбникiв. За героїзм у боях з ворогом 11 чоловік нагороджено орденами й медалями, 9 — загинули смертю хоробрих.

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Історія села Малинівка Брусилівського району Житомирської області отключены  

Чи був Т.Г. Шевченко в Брусилові?

З літопису життя і творчості Т. Шевченка можна довідатись, що великий український поет побував в різні часи в багатьох місцях України. І тут, а не тільки в творчості, він став прикладом для письменників і художників на всі часи, зразком єднання з народними масами.

У цій статі ми поставили за мету довести, що Шевченко перебував у самому Брусилові в останніх числах жовтня 1846 року.

Багато подорожей Шевченка називають «археологічними». Відомо, що остання археологічна подорож Шевченка тривала в межах 21 вересня – 29 жовтня 1846 року на Поділлі, Волині і Київщині. 2 і 3 жовтня ми знаходимо Шевченка в Камянець-Подільську, незабаром він виїжджає для змалювання Почаївської лаври і перебуває там принаймні до 20 жовтня.

Останню декаду жовтня Шевченко приділив подорожі з Почаєва до Києва через Кременець, Дубно, Острог, Корець, Новоград-Волинський і Житомир.

Офіційно на Шевченка-археолога покладено було зібрати фольклорний матеріал, оглянути визначні урочища та могили і зробити ескізи з них, зібрати, де можна, давні акти і грамоти і, нарешті, змалювати в акварелі Почаївську лавру.

Речовими наслідкам подорожі Шевченка 1846 р. залишився його альбом з піснями, а художнє осмислення баченого ті вивченого кожний читач може знайти у двох творах Шевченка – поемі «Варнак» та однойменній повісті, які по суті становлять одну величну епопею боротьби закріпаченого селянства проти ненависного панства. «Я різав все, що паном звалось» — заявляє і чинить народний месник Варнак, один з-над р. Ікви, другий з-над р. Стирі.

Відчуваємо, що обидва твори Шевченка пронизані колізіями боротьби історичного Кармелюка. Вони безумовно ввібрали у себе окремі елементи з «Пісні про Кармелюка», записаної поетом в Кам?янці-Подільську.

На Київщині Шевченка здавна цікавили пісні про Бондаренка і сама історична постать північного ватажка «Коліївщини», революційного руху кріпаків на Правобережній Україні.

Отже, по дорозі з Житомира на Київ у Шевченка була щаслива нагода ще ближче ознайомитись з піснями та народними переказами про Івана Бондаренка.

З Житомира на Київ за 40-х років XIX ст. вело дві дороги: одна – поштова, новіша, через Студеницю, Радомишль, Раковичі, Рожев, Мотижин і Білогородку, друга – воєнна –»старий шлях» через Студеницю, Коростишів, Привороття, Брусилів, Грузьку, Бишів і Білогородку.

Про останню, воєнну дорогу Фундуклей, київський губернатор, писав у ті самі 40 роки: «Крім важливості її в воєнному відношенні, вона має значення також і для торгівлі. Всі проїжджаючі не на поштових конях у Житомир звичайно направляються цією дорогою для скорочення шляху і для уникнення великих пісків під Радомишлем».

Уже одна ця обставина могла становити достатній мотив для Шевченка, що поспішав до Києва, обрати другий тракт, — через Брусилів. Та були і значно значніші мотиви у Шевченка обрати саме другу дорогу з Житомира на Київ.

За народними переказами і піснями про Бондаренка, записаними поетом ще в 1843 р. в околицях Вишгорода, на північ від Києва, Шевченкові відомо було, що Бондаренко походив з кріпаків с. Грузької, що там жила його мати, що діяв Бондаренків гайдамацький загін в Бишеві, що розгромлено цей загін в Макарові, а самого Бондаренка страчено в Чорнобилі.

За час співробітництва Шевченка в київській Археологічній комісії йому могли бути відомі вже з документів і такі факти, що центром гайдамацького руху 1768 р. на півночі Київщини став Брусилів, що правою рукою Івана Бондаренка був Корній Москаленко, походженням, як гадають, з села Осівці, що вони разом з загоном козаків в’їхали в Брусилів з боку с. Дідівщини і «покаравши» тут, у Брусилові шляхту і рандарів та поповнивши свої ряди Брусиловськими кріпаками і міщанами-ремісниками, направилися в Грузьку, а потім у Бишів, Копилів, Рожев, Макарів, Андріївну.

Рух цей кріпаків набрав таких розмірів, що викликав занепокоєння польського уряду і сейму.

Є ще й третя вказівка, що Шевченкова дорога з Житомира на Київ лежала через Брусилів і Бишів. Це «Пісня про Бондаренка» з Шевченкового альбому 1864 р., записана десь по цій саме дорозі.

Я. Галайчук

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Чи був Т.Г. Шевченко в Брусилові? отключены  

Підпільна та партизанська боротьба на Брусилівщині

На середину 1942 року вже налiчувалося 12 пiдпiльних груп. Активно дiяла пiдпiльна група села Приворiття, якою керував М. К Сябро. Вона налiчувала 15 членiв, якi мали 60 гвинтiвок, 3 ящики боєприпасiв, 2 автомати. Вони здiйснювали напади на фашистські об?єкти, руйнували їх склади, здобували й переправляли партизанам чимало рiзного продовольства. Групi вдалося зiрвати мобiлiзацiю й вiдправку молодi до Нiмеччини. На осінь 1942 року пiдпiльники села Карабачин вже налiчували в своєму складi 25 патрiотiв, якими керував М. Д. Березовчук. Їм вдалося зiрвати заходи окупантiв щодо вивезення врожаю до рейху. Вони виводили з ладу трактори, молотарки, знищували в скиртах хлiб, а намолочене зерно роздавали населенню, яке закопувало його в землю.

Члени брусилiвської органiзації «Радянськi патрiоти» зумiли придбати в Києві два радiоприймачi, i з 1942 року стали слухатн повiдомлення Радiнформбюро, розповсюджувати листiвки, проводити агiтацйно-роз?яснювальну роботу серед населення. За допомогою лiкарiв та медпрацiвникiв багато молодих людей отримало фiктивнi довiдки про хворобу i, як результат, — було зiрвано план вiдправки молодi на каторжнi роботи до Нiмеччини: згiдно з планом 1942 року замicть 5 тисяч чоловiк фашистам вдалося вiдправити близько тисячі, а в 1943 роцi — не зумiли вiдправити жодного.

Фашистам вдалося в липнi 1943 року напасти на слiд пiдпiльникiв. Вони схопили А. С. Макаренка, сподiваючись дiзнатися вiд нього про склад пiдпiльної органiзацiї. Незважаючи на жорстокi катування, патрiот не сказав нi слова. Розлюченi вороги розстрiляли пiдпiльника, його дружину й сина, а хату спалили. Та справедлива кара знайшла фашистiв. Невдовзi пiдпiльники разом з партизанами з?явилися на сiножаттi біля с. Яструбенька, про що стало вiдомо начальнику жандармерiї Гофману. Негайно до Яструбеньки виїхав каральнии загін на чолі з самим начальником. Перед селом народнi месники влаштували засiдку й влучним вогнем знищили 20 карателiв й начальника жандармерiї.

Пiдпiльники надавали вiдчутну допомогу партизанським загонам «Смерть фашизму» з?єднання М. І. Наумовa, імені Хрущова з?єднання І. О. Хитриченка, імені Щорса — А. Й. Цендровського, якi одночасно дiяли на територiї Брусилiвського, Коростишiвського, Житомирського та Корнинського районiв. Вони збирали й передавали розвiдувальнi данi, зброю, боєприпаси, продукти харчування, медикаменти, готували й переправляли до загонiв нове поповнення. Так керiвник пiдпiльної групи села Приворiття М. К. Сябро привiв у Струцiвський лic до партизанського загону Т. О. Хитриченка 34 чоловiка, водночас доставив 12 бiдонiв вершкiв, 2 бiдони меду, 250 яєць, 30 буханок хлiба. Його помiчниця колгоспниця Я.К Титоренко не один раз водила вiд 10 до 20 чоловiк до партизанських загонів у радомишльський та коростишiвський лicи, передавала зброю й продукти харчування. У вересні 1943 року члени організації «Радянськi патрiоти» зумiли загiтувати вiйськовополонених, якi працювали шоферами в мiсцевiй автоколонi. Bci 10 шоферiв зi зброєю в руках пiшди в партизанський загiн «Смерть фашизму», а німецька автоколона залишилася без жодного. Восени 1943 року iз брусилiвської жандармерiї пiдпiльники викрали 35 гвинтiвок, ручний кулемет, 6 автоматів, 50 гранат, якi були переправленi партизанам. Окрім того, в партизанськi загони було направлено 50 тонн борошна. Один iз перших партизанських загонiв, що дiяв на територiї Брусилiвського району, був загiн М. П. Гордєєва, який проводив бойову, диверсiйну та розвiдувальну роботу. Вiн дiяв одночасно i на територiї Корнинського району. З квiтня 1942 року по листопад 1943 року дiяв партизанський загiн А. Й. Цендровського (з вересня 1943 року прийняли iм?я Щорса), в складi якого боролися з фашистами й жителі Брусилiвського району.

Пiдпiльники й партизани району глибоко вірили, що їх діяльність допомагає героїчнiй боротьбі Червоної Армії, яка в смертельному двобої вирiшувала долю ycix народiв нашої Батькiвщини. В лавах діючої армiї на рiзних фронтах Великої Вітчизняної вiйни 5751 житель району зi зброєю в руках вiдстоювали свободу i незалежнicть Вiтчизни i разом з тим боролися за свободу рідної української землі, за визволення її вiд фашистської окупацiї. Батькiвщина високо оцiнила воїнів-уродженцiв нашого району за їх вклад у загальну перемогу над ворогом. Майже чотири тисячi з них були нагородженi орденами й медалями. Найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу був удостоєний уродженець села Осiвцi Г. М. Москальчук, кулеметник бронетранспортера 21 гвардiйської механiзованої бригади. Уродженець села Яструбенька А. М. Позняк, командир вiддiлення розвiдувального взводу 137-го стрiлецького полку, пройшов шляхами вiйни до Берлiна, де 3 травня 1945 року на стіні рейхстагу написав: «Позняк Андрiй з України». То був пiдпис відважного розвiдника, який став повним кавалером солдатського ордена Слави.

О.М. Іващенко
Книга пам’яті Брусилівського району

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Підпільна та партизанська боротьба на Брусилівщині отключены  

Початок війни, та організація підпілля в Брусиліві Житомирської області

Мирну працю жителiв району перервав напад нiмецько-фашистських загарбникiв на нашу країну. Вiйна стала найважчим випробуванням для трудящих Брусилiвського району. За два першi тижнi вiйни добровiльно i в порядку мобiлiзацiї на фронт було направлено 2756 жителiв, серед яких україці становили 2649 чол., поляки — 52, росiяни — 20, евреї — 21, представники iнших нацiональностей — 14.

Водночас iз проведенням мобiлiзацiї до армiї в районi був створений винищувальний батальйон, до складу якого увiйшли колгоспники, робiтники, службовцi, що володiли зброєю. Очолив його вчитель Ю. Я. Грушецький. В 55 колгоспах, 2 МТС, 5 пiдприємствах були cтворені групи сприяння винищувальному батальйону. Вони охороняли важливі об?єкти, спостерiгали за повiтрям, вели боротьбу з диверсантами. Страшний подих вiйни жителi Брусилова та навколишнiх сiл вiдчули пicля бомбардування фашистами вiйськового аеродрому, що розмiщувався поблизу Брусилова.

Гiтлерiвцi вдерлися на територiю Житомирщини на початку липня 1941 року, а з 9 липня почалася окупацiя Брусилiвського району. Винятковий героїзм та мужнicть виявили бiйцi і командири 28-ї гipськострiлецької та 135-ї стрiлецької дивiзiй, якi прагнули оволодiти шосе Житомир-Київ. Бiйцi 144-го стрiлецького полку пiд командуванням молодшого лейтенанта Д. І. Шепеленка зумiли прорватися на шосе бiля села Ставище й нанести раптовий удар по ворогу. Зав?язався жорстокий бiй, який точився протягом всього дня 16 липня. Наслiдком бою був 31 пiдбитий ворожий танк. Бiльшiсть бiйцiв загинули смертю хоробрих, а поранений Д. І. Шепеленко з останньою зв?язкою гранат кинувся пiд фашистський танк i знищив його ціною власного життя. Це був останнiй оборонний бiй на брусилiвськiй землi. Радянськi вiйська змушенi були вiдступити.

Протягом двох pоків, п?яти мiсяцiв i 15 днiв окупантн прагнули запровадити на територiї району «новий порядок», який супроводжувався страшним пограбуванням i масовим знищенням мирних жителів. За цей час гітлеровці вивезли до Нiмеччини 1 мiльйон 200 тисяч пудiв зерна, 3489 голiв великоi рогатої худоби, 4,5 тисячi свиней, понад двi тисячi овець. Вони також вивезли до своєї країни i примусили працювати на каторжних роботах 2359 юнакiв i дiвчат, закатували й розстрiляли 519 чоловiк мирного населення та вiйськовополоненних. Серед закатованих І. Я. Криворотенко – Голова Брусиловської сільської Ради, чотири брати Ткаченки iз села Покришева, а вчителя з села Романiвки Василя Веселовського фашисти живим закопали в землю.

Незгоду й протест з режимом окупантiв жителi району почали виявляти вiдразу з прииходом гiтлерiвцiв. Однак ця боротьба набрала органiзованого характеру на початку 1942 року, коли в сiчнi з iнiцiативи П. С. Макаренка, Т. А. Любашенка, К. К. Микитенка в Брусиловi була створена пiдпiльна органiзацiя «Радянськi патрiоти». Майже одночасно, в селi Карабачин семеро вiдважних людей об?єдналися в пiдпiльну органiзацiю на чолi з В. А. Ткаченком. До травня цi органiзації дiяли самостiйно, а потiм об?єдналися в одну з утворенням єдиного центру пiд керiвництвом П. С. Макаренка. Вiдтепер розпочалася органiзацiя пiдпiльних групп у селах району.

О.М. Іващенко
Книга пам’яті Брусилівського району

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Початок війни, та організація підпілля в Брусиліві Житомирської області отключены  

Брусилів і Коліївщина

22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по-давньому «Гетьманщина» щодо свого політичного стану. Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладані контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, сперті на принципах справедливості й рівності всіх громадян. Країну поділено адміністраційно на полки й сотні.

Ядро української армії силою двох тисяч вояків приміщено у спеціяльному таборі біля Умані. Тут вівся регулярний військовий вишкіл та прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. З решти повстанців, що були тоді в Умані, створено повстанські загони, які вирушили в дальший похід на захід і північ для прочищування українських земель від польських окупантів. Ті загони, що їх командирами були Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, в останньому тижні червня і перших тижнях липня 1768 р. здобули містечка Гранів, Теплин, Дашів, Тюльчин, Манастириська, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту й очистили всю Уманщину від поляків та жидів.

Так само успішно проходили повстанські дії полковника Семена Неживого в південній частині Київщини. З Холодного Яру біля Мотронинського манастиря подався Неживий у Чигиринщину та Черкащину, де появилися сильні частини польських конфедератів, що грабували і знущалися над українським населенням. Із документу, виставленого медведівцями про взірцеву поведінку Неживого і його відділу, довідуємося, що в Медведівці відділ Неживого знищив сотню польських конфедератів, а в Жаботині кругло 450 польських вояків. Подібні документи інших громад подають, що у днях 20-22 (9-12 за ст. ст.) червня 1768 р. Неживий був із своїм відділом у Каневі, 26-го (15-го за ст. ст.) в Мошнах, 31 (20 ст. ст.) червня в Жаботині, 1-2 липня (21-22 червня ст. ст.) в Медведівці, 6 липня (26-го червня за ст. ст.) у Крилові. Скрізь там він винищив поляків і жидів і, як засвідчує Рум?янцев у своєму рапорті московській цариці з датою 19-го (30-то за н. ст.) червня 1768 р., отаман Неживий «завів там новий економічний лад, для чого визначений економ із місцевого (українського) населення і писар грецького віровизнання». В його районі оперували зі своїми загонами підпорядковані йому сотники: Іван Чорний у районі Черкас, Василь Шелест — Жаботин, Василь Смілянський — Лебедин, Іван Таран — Вільшина, Шундра — Сміла, Станкевич — Корсунь, Шевченко — Богуслав.

У середній частині Київського воєвідства, що стала тереном дії полковника Якова Швачки, колишнього курінного отамана Журилівського куреня на Січі, оперували зі своїми загонами повстанські отамани: Василь Тесленко-Журба — Васильків, Груда — Хвастів, Сава Плиханенко — Біла Церква, Павло Таран — Володарка, Микита Москаль — Бердичів. Зразу Швачка оперував разом із Журбою; на початку липня Тесленко-Журба, мабуть піднесений Залізняком до ранги полковника, почав проводити повстанські акції самостійно в районі Житомира.

Північну частину Київщини прочистив від поляків, згідно із пляном, полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димир, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся. Йому підлягали сотники: Саражин, у загоні якого були отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер, — в районі Боярки; Головацький — Марків, Грицько Вовк і Максим Максимів — Полісся.

Так у висліді двомісячних боїв увесь терен Київського і Брацлавського воєвідств були зовсім очищені від поляків. Хто з них не втік завчасу на захід, той був знищений повстанцями. Правобережна Україна ставала знову вільною, самостійною державою із гетьманом Максимом Залізняком у проводі. На звільнених теренах заводжено козацький лад, встановлювано українську адміністрацію. У вишкільному військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти формовано нові повстанські загони, які вирушили на захід і північ, щоб звільнити від поляків теж Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття.

Петро Мірчук
Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р.

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Брусилів і Коліївщина отключены  

Брусилів та декабристи

Повстання Чернігівського полку — збройний виступ проти царизму в Україні 29.12.1825-3.1.1826 (10-15.1.1826). Виступ готувався Південним товариством декабристів і його планувалося провести одночасно з Північним товариством у Петербурзі. Декабристи розраховували підняти на повстання війська трьох корпусів — понад 50 тис. чол., розташованих в Україні. Згідно з планом декабристи повинні були виступити влітку 1826, однак смерть Олександра І змусила членів Північного товариства спішно виступити в Петербурзі. Виступ 14 (25).12.1825 Північного товариства у столиці закінчився поразкою. Напередодні виступу було заарештовано керівника Південного товариства П.Пестеля. Ситуація, що складалась, змусила членів Південного товариства до негайного виступу.

В нових умовах члени Південного товариства повинні були підняти військові з?єднання для захоплення Москви і Петербурга, скинення самодержавства і створення під Києвом укріпленого табору для боротьби з контрреволюцією. Повстання очолили керівники Васильківської управи Південного товариства — командир батальйону Чернігівського полку С.Муравйов-Апостол і поручик М.Бестужев-Рюмін. 24.12. С.Муравйов-Апостол виїхав до Василькова для повідомлення командирів полків про майбутній виступ. 25.12. у Житомирі він довідався про поразку декабристів у Петербурзі й прийняв рішення про негайний початок повстання, однак командири полків А.Муравйов, В.Тізенгаузен та І.Повало-Швейковський ігнорували його вказівки. Більше того, командир полку заарештував 29.12. у с.Трилісах самого С.Муравйова-Апостола. Цього ж дня молоді офіцери В.Соловйов, А.Кузьмін, І.Сухинов, М.Щепилло звільнили С.Муравйова-Апостола з-під варти. Повстання почалося 29.12.1825 (10.1.1826) виступом у с.Триліси 5-ї роти Чернігівського полку на чолі з С.Муравйовим-Апостолом, до якої незабаром приєдналися солдати 2-ї гренадерської роти із с.Ковалівки. Зранку 30.12.1825 (12.1.1826) перед повсталими військами була зачитана революційна прокламація — “Православний катехізис”, де містилися заклики до збройного повстання з метою повалення самодержавства, скасування кріпацтва і встановлення демократичного ладу в Росії. Війська вирушили в напрямку містечка Брусилів.

У селі Велика Мотовилівка до повсталих приєдналися дві роти Чернігівського полку. Однак з?єднатись з іншими частинами, де служили декабристи, не вдалося. Загальна кількість повстанців становила 1020 солдатів і 18 офіцерів. Повстанці на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним вирушили у напрямку Житомира, де також були осередки Південного товариства. Однак урядові війська перекрили дорогу на Житомир, і повстанцям довелося повернути на Білу Церкву. З (15).1.1826 поблизу сіл Ковалівки і Устимівки вони вступили в бій з каральним загоном генерала Гейсмара. Урядові війська відкрили артилерійський вогонь, а згодом кинули у бій кавалерію. Бл. 50 чол. було вбито й поранено. Поранені офіцери А.Кузьмін та І.Муравйов-Апостол, щоб не потрапити під арешт, застрелилися. 895 солдатів і унтер-офіцерів було заарештовано і відправлено до Білої Церкви.

За вироком суду С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна повісили 13.(25)7.1826 у Петропавловській фортеці разом з ін. керівниками декабристського руху. Офіцери В.Соловйов, І.Сухинов, О.Мозолевський були засуджені до довічної каторги, 6л. 100 солдатів піддані тілесним покаранням і заслані до Сибіру на каторгу, 805 чол. переведено на Кавказ у діючу армію. Чернігівський полк було розформовано.

О. Сухий

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Брусилів та декабристи отключены  

Культура Житомира

Житомир — родина видных ученых, писателей, композиторов. С городом связаны жизнь и деятельность многих известных деятелей науки и культуры. Тут находятся историко-краеведческий музей, картинная галерея, музей природы, литературно-мемориальный музей В. Г. Короленко и мемориальный дом-музей академика Сергея Королёва, литературный музей Житомирщины и музей истории пожарной охраны, единственный в Украине музей истории космонавтики. В городе установлены памятники и мемориальные доски Тарасу Шевченко, Александру Довженко, Борису Тену, Владимиру Короленко, Сергею Королёву, Виктору Косенко, Олегу Ольжичу, Михайлу Коцюбинскому, Александру Куприну и многим другим известными писателям.

Published in: on 01.01.2008 at 10:00  Комментарии к записи Культура Житомира отключены