Ярослав Домбровський

Ярослав Домбровський народився в місті Житомир в родині збіднілих дворян. З 1845 по 1853 роки учень Брестського кадетського корпусу. У 1855 році після навчання в Санкт-Петербурзькому Дворянському полку стає прапорщиком, призначається в дев’ятнадцяту польову артилерійську бригаду, яка брала участь в кавказькій війні. У 1859 вступає до Миколаївської академію Генерального штабу і одночасно вважається членом гуртка опозиційно налаштованих офіцерів-генштабістів. Через деякий час стає його керівником.

З грудня 1860 починає співпрацювати з польськими конспіратором. Через деякий час, а саме 6 лютого 1862, переїжджає до Варшави як начальник міста і члена Центрального Національного Комітету. Ярослав Домбровський розробив план повстання, який йому довелося здійснювати зі стін Варшавській цитаделі, в зв’язку з арештом 14 серпня. Коли план повстання провалився, то Домбровський був засуджений до 15 років каторжних робіт. Проте в грудні 1864 року він здійснює втечу з Московської пересильної тюрми.

Подружжя Домбровських емігрує до Європи, де налагоджують зв’язки в Швеції, Німеччини, Бельгії, Швейцарії. Восени 1865 Ярослав Домбровський приїжджає в Париж, де влаштовується на роботу креслярем. Через рік відбувається Об’єднання польської еміграції, яке пізніше стане Об’єднанням польської демократії. Домбровський стає активним членом цієї організації.

У 1868 році в світ виходить книга Ярослава Домбровського «Критичний нарис війни 1866 року в Німеччині та Італії». У 1870 році Домбровський закликає створити польські загони для участі в Франко-Прусської війні, однак уряд національної оборони критично поставився до такої справи. У жовтні того ж року на прохання Гарібальді Домбровський виїжджає в Ліон для командування польським легіоном, але цей план чекає крах, тому в березні Домбровський повертається назад до Парижа.

Ярослав Домбровський активно брав участь у військових дії під час Паризької Комуни. Керував 21 легіоном, після був комендантом Паризького укріпленого району і командувачем військами західного сектора оборони Парижа. Домбровському присвоєно звання генерала. У квітні і травні бере активну участь у бойових діях Комуни проти версальців. Але 23 травня 1871 року в бою отримує важке кульове поранення не сумісне з життям, тому вмирає через 2 години в Паризькій лікарні Ларібуазьер. Після закінчення декількох днів Адольф Т’єр придушив повстання і ліквідував Паризьку Комуну.

Published in: on 30.01.2010 at 10:00  Комментарии к записи Ярослав Домбровський отключены  

Борис Лятошинський

Борис Лятошинський народився в місті Житомир 22 грудня 1894 в родині інтелігентів. Батько був вчителем історії, але крім викладання ще займався науковою діяльністю в галузі історичних наук. Мама добре грала на фортепіано і співала. Саме вона прищепив синові невмирущу любов до музичного мистецтва. Навчався юний Лятошинський в житомирській гімназії, яку закінчив у 1913 році. З ранніх років хлопчик був надзвичайно здатний до музики. Займався на скрипці і фортепіано. У 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — мазурка, вальс, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з вражаючим успіхом підкорили серця слухачів. Тому довгий час вони виконувалися молодими музикантами в Житомирі. У 1913 році Борис Миколайович переїздить до Києва, де закінчує юридичний факультет, а вже через рік — Київську консерваторію по класу композиції Р. Глієра. У 1914-1920 роках Гліер був директором консерваторії. Серед його учнів були Ревуцький, Скрябін, Альшванг і, зрозуміло, Лятошинський. Для якого вчитель став справжнім другом на все життя. Їхня дружба була настільки сильною, що після смерті майстра для того, щоб її увічнити Лятошинський написав симфонію «Лірична поема».

З 1935 по 1937 рік Борис Миколайович працював професором Московської консерваторії, де вів курс спеціальної інструментування. Починаючи з цього часу і до останніх років свого життя, він виховав багато талановитих композиторів і музикознавців. Серед яких Таранов, Белза, Шамо, Щуровський, Спасокукоцькій, Верещагін, Андрєєва, Майстренко, Дичко, Грабовський, Сильвестров, Матусевич, Тер-Ованесова та інші. Разом з творчою діяльністю Борис Лятошинський активно займався громадською діяльністю. У лютому 1939 року на Першому республіканському з’їзді його було обрано головою Товариства композиторів України.

Велика Вітчизняна війна доставила багато розчарувань Лятошинському. Була розпущена Київська консерваторія, об’єднані Московська і Саратовська консерваторії, де він разом з професорами працював. Під час бойових дій Борису Миколайовичу довелося транслювати передачі для партизанів з маленькою, холодної кімнатки. В цих передачах брали участь піаністи Нільсен, Едельман, співаки Кармелюк, Воллох. Повоєнні роки сильно відбилися на творчості Лятошинського. Вони вважаються особливо інтенсивними та плідними. Адже протягом 20 років Лятошинський створює прекрасні хорові мініатюри: на вірші Тараса Шевченка; цикли «Пори року» на вірші Пушкіна, Фета, Рильського.

Творчість Лятошинського вважається не просто вершиною Української музичної діяльності. Його музика включила в себе французький імпресіонізм, перейшовши до західноєвропейського експресіонізму. Оскільки талант і музичне мислення Бориса Миколайовича найяскравіше проявилися в симфонічній музиці, саме тому його симфонії піддавалися жорсткій критиці і бурхливому обуренню. На що він спокійно відповідав: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики — не люблять і не розуміють». П’ятнадцятого квітня 1968 ім’я Бориса Миколайовича Лятошинського відійшло у вічність, залишивши за собою велике духовне придбання і добру вічну пам’ять.

Published in: on 28.01.2010 at 10:00  Комментарии к записи Борис Лятошинський отключены  

Житомир в житті Святослава Ріхтера

Святослав Ріхтер народився 20 березня 1915 року в Житомирі. Однак незабаром сім’я переїхала до Одеси, де пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього піаніста. Його батько, Теофіл Данилович, викладав у консерваторії і був досить відомим у місті музикантом. Колись він закінчив Віденську Академію музики, тому перші музичні навички молодший Ріхтер отримав від свого батька. Саме він дав п’ятирічному синові перші уроки гри на фортепіано. Мама, Ганна Павлівна, також була досить ерудованою в галузі музики. З самого дитинства Святослав Теофілович привчався до музики, усвідомлював її велич і силу. У зв’язку з тим, що батько не міг постійно займатися з сином, бо віддавав весь вільний час своїм учням, Ріхтер брав уроки гри на фортепіано у піаністки А. Атль. Його вчителька свого часу вчилася у батька, тому до навчання хлопчика вона поставилася з повною серйозністю. Будучи зовсім юним, Ріхтер почав грати будь-яку музику з нот, а незабаром і зовсім став кваліфікованим акомпаніатором в музичному гуртку при Будинку моря.

Після закінчення школи він кілька років працював концертмейстером в Одеській філармонії. Потім їздив з концертними бригадами, акомпануючи різним музикантам, набираючись досвіду. У 1932 році він перейшов на роботу в Одеський оперний театр і став помічником диригента С. Столермана. Ріхтер допомагав йому на репетиціях, роботі з співаками. У травні 1934 року піаніст дає перший сольний концерт в Одеському будинку інженерів, виконуючи твори Ф. Шопена. Концерт був блискучим, отримав гарні відгуки. Однак молодий і норовистий Ріхтер не замислювався про професійну кар’єру музиканта. І лише через п’ять років навесні 1937 Ріхтер вирушив до Москви вступати до консерваторії. Такий вчинок вважали божевільним, адже у нього не було ніякої музичної освіти. Однак на приймальному іспиті Святослава Теофіловича почув видатний піаніст Г.Г. Нейгауз, який побачив в сміливому юнакові справжній талант. Нейгауз записав Ріхтера у свої учні, але він не вчив його: вчити його було нічому, а розвивав талант. Ріхтер все своє життя був вдячний першому вчителю.

Дебют Святослава Теофілович відбувся 26 листопада 1940 року в Малому залі Московської консерваторії. У цьому концерті він виступав разом з учителем. Але вже після закінчення декількох днів Ріхтер дав власний концерт, який відкрив йому дорогу у великий світ музичної творчості. Під час війни талановитий музикант перебував у Москві. Де, не дивлячись на ситуацію, він не припиняв занять на улюбленому інструменті ні на день. І при кожній нагоді давав концерти. За два останні роки війни об’їздив багато міст. Після іспиту в консерваторії комісія дала указ виділити ім’я талановитого Ріхтера золотими літерами в фойє Малого консерваторського залу.

Відкриттям всесвітніх гастролей став виїзд до Чехословаччини в 1950 році. Його концерти проходять тріумфально, тому він виїжджає з Європи і їде з концертною програмою до США, Канади. Ріхтер бездоганно виконував Баха, Дебюссі, Прокоф’єва, Шопена. На відміну від інших піаністів, Ріхтер вмів розчинитися в виконуваної їм музиці. Він пропускав кожну ноту через душу, він відчував кожен твір серцем. Коли великий майстер грав, тоді розкривалася його суща геніальність. Музика — не єдине захоплення Святослава Ріхтера. Ще він дуже любив живопис. Займався збиранням картин, а іноді і сам малював маслом. В 1960-1970 роки в будинку Ріхтерів була проведена виставка придбання живопису.

У 1989 році в Цюриху знаменитому піаністу була проведена операція на серці. Звичайно, після якої Ріхтером потрібно було більш серйозніше поставитися до свого здоров’я. Останні роки свого життя Святослав Теофілович провів у Парижі, а незадовго до смерті повернувся до Москви, де помер 1 серпня 1997 року.

Published in: on 24.01.2010 at 10:00  Комментарии к записи Житомир в житті Святослава Ріхтера отключены  

Векслер Володимир Йосипович

ВЕКСЛЕР Володимир Йосипович (4.03.1907 — 22.09.1966) — академік (1958, чл. — кор. 1946). Народився в Житомирі. Закінчив Московський енергетичний ін-т (1931). З 1930 працював у Всесоюзному електротехнічному інституті, з 1936 — у фізичному інституті АН СРСР, з 1949 — також у Дубно, де з 1956 був директором Лабораторії фізики високих енергій Об’єднаного ін-ту ядерних досліджень.
Наукові роботи в галузі фізики і техніки прискорювачів, фізики високих енергій, ядерної фізики, фізики космічних променів. Перші його дослідження були пов’язані з космічними променями й проводилися в горах — на Ельбрусі і Памір: вивчалися ядерні процеси, зумовлені частинками високих енергій космічного випромінювання. Результатом цих робіт було виявлення нового типу злив, названих пізніше електронно-ядерними. У 1944 незалежно від Е. Макміллан відкрив важливий для подальшого розвитку та прогресу прискорювальної техніки принцип автофазіровкі і, виходячи з нього, запропонував ряд нових типів прискорювачів.
Відкриття цього принципу дозволило розробити і створити численну «родину» різних типів прискорювачів заряджених часток — фазотронов, сінхрофазотронів, сінхротронів. З появою цих машин почався сучасний етап у розвитку прискорювальної техніки, який привів до створення фізики високих енергій.
Починаючи з 1944 проектує і будує нові прискорювачі. Керував створенням першого радянського сінхротрона (1947). В 1948-50 разом з групою фізиків розробив фізичні принципи і теорію руху частинок, які були покладені в основу проектування найпотужнішого в той час прискорювача протонів — синхрофазотрона на 10 млрд. еВ, що вступило в дію в 1957 в м.Дубно (Ленінська премія, 1959). На цьому синхрофазотроні Векслером з співробітниками в 1960 була відкрита нова елементарна частка — анти-сигма-мінус-гіперон, вивчені процеси народження дивних частинок, викликаються пі-мезонами, процеси пружного розсіювання протонів на протонах, здійснено великий обсяг досліджень з іонної фізики.
У 1944 висунув ідею мікротрона. У 1956 запропонував принцип когерентного прискорення частинок, розглянувши прискорення середовищем, ударні когерентного прискорення плазмових згустків. Заклав (1956-57) основи колективних методів прискорення частинок, був одним із зачинателів прискорення частинок за допомогою плазми (1957).
Державна премія СРСР. Премія «Атом для світу» (1963). Створив школу в області ускорітельнойприскорювальної техніки. Академік-секретар Відділення ядерної фізики АН СРСР.

Published in: on 02.08.2009 at 10:00  Комментарии к записи Векслер Володимир Йосипович отключены  

Олександр Воєвуцький

Творча біографія співака могла б вміститися у пару ємних строк, але вона настільки багата подіями, що кожен з них заслуговує окремої голови великого захоплюючого роману … Це був би роман про те, як Людина йшов до своєї мрії …

Починалося все так само, як і у всіх: Саша Воєвуцький співав на дитячих ранках та шкільних вечорах, брав участь у вокальних конкурсах … Став трохи старше — захопився грою в КВК, що навчило його з гарною часткою гумору ставитися до різноманітних життєвих ситуацій …

Будучи за вдачею людиною ризикових і азартних, він одного разу прийняв рішення взяти участь у телепроекті «Караоке на Майдані» — і виграв! Ця перемога відкрила йому дорогу в проект «Шанс», де співакові знову посміхнулася удача — він став переможцем другого сезону цього телепроекту. Ім’я Олександр Воєвуцький зазвучали з теле-і радіо ефіру. Здавалося б, подальша кар’єра виконавця чітка і затверджена печатками контракту з престижним телеканалом, але … Доля була не згодна з таким станом справ!

Олександр Воєвуцький завжди боровся за своє місце під сонцем! Йому хотілося більшого! Він хотів відчути себе самостійною творчою одиницею! І, записав більше десятка пісень, відзняв дебютний відеокліп і об’їздив з концертами практично всю країну, Олександр довів своє право існування на українській сцені!

Нова команда поставилася з розумінням до творчим амбіціям співака, і дала право сьогодні з гордістю уявити Олександр Воєвуцький — артиста, улюбленого глядачами, співака, що володіє прекрасним голосом і незабутнім тембром і Людину, зумів здійснити свою мрію!

Такі пісні Олександр Воєвуцький, як «Він і вона», «Дим», «Сніг» вже встигли стати популярними в нашій країні та за її межами, і знайшли своє місце в серцях слухачів. А пісня «Все для тебе» стала саундтреком до самої романтичної телепередачі України на каналі «Інтер» «Все для тебе».

Може змінитися музична мода, може змінитися імідж, але романтизм і любов залишаться з нами назавжди!

Образ А. Воєвуцький — образ романтика, мрійник, поета, закоханого в музику, свободу і політ … І це не вигадка продюсерів — це стан душі співака.

Цей хлопець із неможливо блакитними очима рідко відкриває свої таємниці і секрети, але в його піснях завжди була, є і буде легкий сум про те, що неможливо забути! Він завжди буде співати про Вірі, мрії, Надії і Любові…

Published in: on 02.08.2009 at 10:00  Комментарии к записи Олександр Воєвуцький отключены  

Очерет Михайло Йосипович

Очерет Михайло Йосипович
9.04.1926 — 8.02.1945
Герой Радянського Союзу

Очерет Михайло Йосипович — стрілець 990-го стрілецького полку 230-ї стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту, єфрейтор.

Народився 9 квітня 1926 року в обласному центрі України — місті Житомирі. Єврей. Член ВЛКСМ з 1944 року. Закінчив 7 класів школи № 23 міста Житомира. На початку війни разом з сім’єю переїхав до міста Пугачов Саратовської області, де і закінчив середню школу.

У 1943 році добровільно вступив у Червону Армію. У боях Великої Вітчизняної війни з 1943 року. Воював на 1-му Білоруському фронті. Пройшов з боями шлях від Дніпра до Одера.

7 лютого 1945 року стрілецький батальйон 990-го полку, діючи у передовому загоні 230-ї стрілецької дивізії, ще з ранку форсували річку Одер і захопив село Карлсбізе. Тепер він вів запеклий бій за утримання і розширення плацдарму. Ворог відчайдушно контратакував, намагаючись відкинути батальйон за річку. Адже Одер — остання велика водна перешкода на підступах до Берліна. І цю перешкоду долали наші воїни.

Втома, замерзший одяг сковували руху бійців. Погрітися б, просушити обмундирування та й відпочити трохи … Але такої можливості не було. Ворог тиснув, і треба було відбиватися. Тільки до вечора напруга бою трохи спала.

Взвод 7-ї роти, в якому служив єфрейтор М.І. Очерет, було виділено для охорони штабу батальйону і розташувався в селі.

Командир попередив, що фашисти готують новий удар. Підійшли танки ворога, підтяглася артилерія, міномети. Але плацдарм треба утримати. Адже наші головні сили до ранку почнуть переправу.

Вранці 8 лютого 1945 року артилерійські та мінометні вибухи розірвали тишу. Трохи відпочивши за ніч бійці в густій предутреннем тумані займали оборону. Відділення М.І. Очерета розташувалося на перехресті вулиць. Звідси зручно було вести обстріл і спостереження.

А за околиці села вже розгорався бій. Під прикриттям туману ворог атакував двома батальйонами піхоти з 15 танками. Після потужної артилерійсько-мінометного нальоту гітлерівцям на вузькій ділянці вдалося прорвати оборону батальйону і увірватися в Карлсбізе. Над штабом батальйону нависла смертельна загроза. Загине штаб — некерований батальйон навряд чи утримає плацдарм.

Мужньо відбивалися бійці батальйону від тиснувшого ворога, але занадто нерівні були сили. Танки, хоча й повільно, але неухильно просувалися вздовж села. Оглушливо розриви снарядів і мін почастішали, місцями загорілися будівлі, потягнуло димом і гарью. Переривчастий вітер розірвав завісу туману і погнав його до річки, в яри. Прояснилося, і єфрейтор М.І. Очерет побачив: танки ворога, ведучи безперервний вогонь з гармат і кулеметів, наближаються до його позиції.

М.І. Очерет ще раз перевірив гранати, розклав їх біля себе і затамував подих в очікуванні головного танка. Ворог йшов колоною, вузька вулиця села виключала обгін і маневр. Досить підбити перший танк — і вся колона буде затримуватися.

Ось фашистські чудовиськавже майже поруч. М.І. Очерет кинув зв’язку гранат назустріч наступаючому танку. Оглушливо вибух потряс вулицю. Танк ненадовго завмер, але потім знову, ведучи вогонь, рушив уперед прямо на М.І. Очерета.

Невже промахнувся? А як же плацдарм? Великою кров’ю бійців обійшлося його захоплення. В безвихідну ситуацію потраплять товариші, якщо ворог розгромить штаб батальйону і прорветься до річки. Ні, цього не можна допустити! М.І. Очерет схопив гранати і кинувся під гусениці ворожого танка. Підбита машина загородила вулицю. Колона фашистських танків повільно подалась назад.

Бій був виграний. Плацдарм утриманий. Михайло Йосипович Очерет загинув, до кінця виконавши свій військовий обов’язок.

Похований в німецькому селі Ней-Левін.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року за подвиг, здійснений на одерському плацдармі, єфрейтору Михайлу Йосиповичу Очерету посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У Житомирі на будівлі школи № 23 Герою встановлена меморіальна дошка.

Published in: on 20.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Очерет Михайло Йосипович отключены  

Хмельов Павло Васильович

Хмельов Павло Васильович — командир протитанкової знаряддя 7-го гвардійського кавалерійського полку 2-ї гвардійської Червонопрапорного кавалерійської дивізії 1-го гвардійського Житомирського кавалерійського корпусу 60-ї армії 1-го Українського фронту, гвардії сержант.

Народився в 1923 році в селі Кок-Таль Панфіловского району Алма-Атинської області Казахстану в селянській родині. Російянин. Член ВЛКСМ з 1938 року. Після закінчення школи-семилітки навчався у автодорожньому технікумі в Самарканді.

У березні 1942 року призваний до лав Червоної Армії. У боях Великої Вітчизняної війни з 1942 року. Воював на Центральному та 1-му Українському фронтах.

13 грудня 1943 року на рубежі Гуйва — Пряжево, де оборонялися частини кавалерійської та стрілецької дивізій, гітлерівці перейшли в наступ, кинувши в бій до двох полків мотопехоти і більше п’ятдесяти танків.

Зімявши оборону стрілецьких підрозділів, фашистські танки і мотопіхота кинулися по Бердичівському шосе до Житомиру. На підступах до міста їм перегородили шлях гвардійці 7-го гвардійського кавалерійського полку.

Знаряддя комсомольця гвардії сержанта П.В. Хмельова зайняло позицію біля моста через річку Тетерів. 15 фашистських танків за підтримки мотопехоти на бронетранспортерах грізною лавиною йшли по мосту. Безстрашний командир знаряддя, підпустили ворога на прямий постріл, подав команду відкрити вогонь по головному.

Один за іншим били снаряди по сталевому чудовиську. Чорний стовп диму — і «тигр» завмер на місці, запалав. Але ворог продовжував насідати, намагаючись знищити лицарство. Від вогню танків гинули бойові друзі. П.В. Хмельов сам став до зброї. Влучні постріли, і ще один фашистський танк палає.

Знаряддя вело безперервний вогонь. Осколки ворожих снарядів та кулі автоматників обсипають позицію. Але П.В. Хмельов думав тільки про одне: ворога треба зупинити, знищити. Небачене єдиноборство протитанкового знаряддя з наступаючими танками та мотопіхотою супротивника продовжувалось.

Третій танк завмер на підступах до вогневої позиції знаряддя. Гітлерівці намагалися на бронетранспортері зайти в тил, але П.В. Хмельов вчасно помітив цей маневр ворога. Швидкий розворот, влучний постріл, і броньована машина запалала. А танки продовжували рухатися до мосту. Напружуючи останні сили, П.В. Хмельов впритул розстріляв четверту машину.

Приголомшені несподіваним завзяттям, стійкістю і хоробрість радянського орудійного розрахунку, ворожі танки відійшли в укриття. У цьому бою розрахунок П.В. Хмельова, відбив атаки фашистів, знищив 4 танки, одну бронемашину, 2 автомашини з боєприпасами і багато гітлерівських солдатів і офіцерів.

Після короткого перепочинку гітлерівці знову рушили в атаку. У новому бою старший сержант Павло Васильович Хмільов загинув, але ворога не пропустив. Похований у селі Буділовка Радомишльського району Житомирської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1944 року за мужність і героїзм, проявлені в боях при звільненні Житомирщини гвардії сержанту Павлу Васильовичу Хмельову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.

Ім’ям Героя названа вулиця і встановлена меморіальна дошка в селі Кок-Таль. У місті Житомир герою встановлено пам’ятний знак.

Біографія надана Ігорем Сердюковим

Джерела

Герої Радянського Союзу. Короткий біографічний словник. Том 2. М.: Военіз., 1988
Золоті Зірки Полісся. 3-е изд., Київ, 1985

Published in: on 19.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Хмельов Павло Васильович отключены  

Комісар легендарної бригади

Про Віктора Олександровича Кременицького добре знають у нашому краї. Він залишив про себе добру пам’ять, коли працював на посаді голови Житомирського облвиконкому. Всюди, куди вникала ця мудра, мужня, енергійна, збагачена колосальним життєвим досвідом людина, панували чіткий порядок, злагода, ентузіазм і творчість. Чимало допоміг обласний лідер Бердичівському районові і місту Бердичеву. Та и не лише їм, а й усій Житомирській області.

Та мало хто знав і навряд чи знає досі, що В.О.Кременицький під час Великої Вітчизняної війни був героєм партизанського руху, уславленим партизанським полководцем і воєноначальником. Він пройшов звитяжний шлях від рядового бійця до комісара бригади народних месників, яка носила ім’я видатної польської письменниці Ванди Василевської. Сформована на базі з’єднання двічі Героя Радянського Союзу О.Ф. Федорова у лісах Рівненщини, вона пройшла сотні кілометрів по ворожих тилах, смертельний жах на гітлерівських окупантів і запалюючи полум’я народно-визвольної війни не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Бригада була сформована здебільшого з поляків Волині. її командиром став Станіслав Павлович Шелест — людина хоробра і щира душею. Та він часто хворів і В.О. Креминицькому доводилось виконувати обов’язки не лише комісара, а й командира формування.

Ядро бригади народних месників складали досвідчені бійці і командири, які пройшли загартування в боях і рейдах 1941-1943 років Майже всі вони під командуванням О.Ф.Федорова вершили славні діла по гітлерівських тилах.

Історія зберегла багато імен героїв, які своїми подвигами уславили бойові партизанські знамена. Серед них — Валентин Дорожинський, Ілля Пінчук, Володимир Книш, Костянтин Скупинський, Андрій Вутцик, Франек Полячкевич, Стефан Дудек, Мар’ян Рогуля, Ігнацій Мендак, Мар’ян Колята, Казимир Сатора, Теля Доривальська та багато-багато інших народних месників. Чимало партизанів полягло смертю хоробрих.

Бригада воювала на території Рівненщини і в Польщі. Основними районами, її бойових дій стали ліси та населені пункти Люблінського воєводства. Разом із польськими партизанами бійці Шелеста-Крепеницького мужньо билися з озброєними до зубів гітлерівськими військами в Липських, Білгородських і Яновських лісах, а також у Сільській пущі, чинили диверсії на залізницях Луков-Люблін, Завади-Рава-Руська. Фашистські операції під кодовими назвами «Штурмвінд-І” і «Штурмвінд-ІІ», метою яких було знищення партизанської бригади ім. Ванди Василевської та інших формувань, закінчились повним провалом. Бійці бригади неодноразово виривались з ворожих оточень і продовжували боротьбу. Результати її вражаючі із лютого по кінець липня 1944 року народні месники пустили під укіс 61 ворожий ешелон, знищили 57 паровозів, 378 вагонів, вивели з ладу 4 паровози і 222 вагони, знищили 5136 гітлерівців, один ворожий літак, 60 автомашин, одну самохідну артилерійську установку, 2 танки і 4 мости.

Бійці В.О. Кременицького воювали пліч-о-пліч із іншими польськими формуваннями, серед яких особливо виділявся загін зв’язку ЦК ППР «Яновського», 1-ша бригада ім. Землі Люблінської, розвідувальний загін М.Прокопнюка, розвідувальний загін В. Карасьова, зведений загін В. Галицького, частина загону Армії Крайової. Бойове братерство, скріплене кров, допомогло їм вижити і одержати перемогу у нерівних боях із запеклим ворогом.

Двічі Герой Радянського Союзу О.Ф. Федоров, який добре знав бойову біографію В.О. Кремницького, вже після війни згадував: «Знаючи В.О Кременицького як людину скромну, хочу підкреслити його особливу роль у бойовій діяльності бригади… його мужність і залізна витримка, військова кмітливість і винахідливість допомогли польським партизанам вистояти і перемогти в жорстокому двобої з противником, що діяв при підтримці артилерії, танків, авіації. Заслуга його полягла в тому, що кероване ним партизанське формування завдавало ворогові відчутних ударів, чим значно полегшало пересування Радянської Армії і Війська Польського до кордонів Польщі». Таким він на завжди залишиться у народні пам’яті.

Михайло Бедь, історик, с. Теренове

Published in: on 19.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Комісар легендарної бригади отключены  

Василь Земляк

Справжнє ім’я — Вацлав Вацик.

Василь Земляк народився 23 квітня 1923 р. в селі Конюшівці на Вінниччині в селянській родині. По батьковій лінії рід його походить із Чехії, звідки в 1874 р. в Україну пересилився прадід майбутнього письменника. Згодом Василь Земляк згадував своє дитинство: «… виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру… Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічну, хоча до п’ятого класу (ми жили тоді в українському селі) по-чеськи не вмів розмовляти». Навчаючись у школі Василь дуже любив читати, тоді ж написав перші свої вірші, п’єси, оповідання. Закінчивши середню школу, він вступив до Харківського авіаційного училища, мріючи стати льотчиком. Але війна перервала навчання: вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт. Дуже скоро Василь став командиром партизанського взводу, а згодом кінного загону імені О. Суворова. Побачене й пережите пізніше він використав у своїх творах «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», кіносценарії «Олесь Чоботар», багатьох оповіданнях. Після війни він навчався на заочному відділі Житомирського сільськогосподарського інституту (1949—1953), працював у газеті, на кіностудії імені О.Довженка. У спогадах про Василя Земляка, неодмінно підкреслюється його тонкий артистизм, делікатність, замріяність і рідкісна душевна щирість, любов до природи. Улюбленою твариною письменника був кінь, якого він вважав справжнім витвором природи і уособленням вірності людині. Мабуть, саме тому в його творах ця тварина описана з найбільшою теплотою. Помер Василь Земляк холодного березневого дня 1977 р., не встигнувши здійснити свої численні творчі задуми.

Ім’я письменника привернуло увагу громадськості після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний брід» (1957), які він присвятив темі українського повоєнного села. До літературної спадщини Земляка також відносимо повісті «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966), роман-дилогію «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976), трагедію «Президент» (1974—1976), кіносценарії «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон». Писав він також оповідання, нариси та літературно-критичні статті.

В оповіданні «Тихоня» розповідається про хлопчика Толю, який приїхав влітку погостювати в бабусі. Але хлопця не приваблювало провести канікули, лежачи голічерева десь на березі річки чи в садку під яблунею. Він хотів працювати разом з усіма, та тендітна міська дитина не справляла враження гарного робітника, тому він чув від, оточуючих прохання «не вештатись під ногами». І тільки старий Маковей запропонував Толі попрацювати в парі з конячкою Тихонею — відтягувати солому до скирти. Хлопчик ніяк не міг зрозуміти, чому дівчата підсміювались з нього і Тихоні, вважаючи конячину «неробою». Випадок допоміг хлопцеві зрозуміти, що причина неробства і «складного норову» коня полягала в тому, що про Тихоню ніхто не дбав, іноді навіть просто забуваючи її напоїти. З того часу Толя взяв на себе обов’язки піклуватись про Тихоню, і кінь жодного разу його не підвів. А коли літо скінчилось і хлопцеві треба було повертатись додому, то Толя не повірив своїм очам: Тихоня прийшла на перон, щоб провести свого маленького друга.

Своїм твором Василь Земляк хотів сказати, що доброта, людяність у ставленні до оточуючих може творити справжні чудеса, що виявляти турботу необхідно не тільки до іншої людини, але й до природи, яку ми просто зобов’язані оберігати.

Published in: on 19.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Василь Земляк отключены  

Святослав Теофілович Ріхтер

Святослав Теофілович Ріхтер народився в Житомирі 20 березня 1915 року. В цьому місті пройшли його перші дитячі роки. Все своє життя геніальний музикант присвятив удосконаленню виконавської майстерності. За 55 років
роботи на сцені Святослав Ріхтер дав 3600 концертів в 36 країнах світу. Його репертуар полягав із понад 27 тис. музичних творів. Музикант знав напам’ять практично всі твори, які були написані відомими композиторами протягом 200 років. В Житомирі всесвітньо відомий піаніст офіційно дав 4 концерти, в Україні — 169.

Ганна Голтвянськая

Published in: on 29.01.2009 at 10:00  Комментарии к записи Святослав Теофілович Ріхтер отключены