Кам’яне село

Є на Поліссі загублене мальовниче ”кам’яне село”, де серед лісу, наче хати, вишикувались вулицями величезні валуни. Серед них є ”майдан” з кам’яною ”школою” та ”церквою”. Високі, з овальними боками, вкриті мохами величезні валуни розкидані всюди. Найцікавіший з них — камінь з ”Божими слідами”, до якого навіть приставлена драбина для відвідувачів. Місцина ця — геологічний заказник державного значення ”Кам’яне село”, що розкинувся на кількох гектарах Замисловецького лісництва неподалік Олевська, що на Житомирщині.

Існує дві гіпотези утворення такого рельєфу: перша — валуни, принесені льодовиком, тисячоліттями змінювали форму під впливом вивітрювання. Згідно іншої гіпотези, валуни — залишки підніжжя прадавніх гір, що сформувалися внаслідок руху того ж льодовика, які потім змінювали свою форму під впливом вітру протягом 20 тисяч років.

Довкола ”Кам’яного села” ходять чимало легенд про те як воно з’явилось. Найпоширеніша з них оповідає, що колись давно у цьому лісі було багате село. Якось через село проходив старий чоловік у вбогій одежині. Зайшов він на одне подвір’я і попросив хліба у хазяїна. Той саме порався по хазяйству й махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені”. Старий образився, вийшов із села, озирнувся на нього – і враз село скам’яніло… Виявилось, цим мандрівником був Господь, що спустився на землю. На великому камені, де він відпочивав, відбилися сліди — один велетенський, ніби від босої ноги, і кілька схожих на сліди звичайної людини. За іншим повір’ям, у цьому місці Ісус бився з темними силами. Після тривалої битви нечисту силу було переможено, а Ісус, повертаючись на небеса, зробив кілька кроків по камінню і залишив відбитки — ”Божий слід”.

Якщо босоніж ступити в скам’янілий ”Божий слід”, можна відчути, що він ніколи не холодний – навіть у прохолодну погоду. Існує повір’я: хто постоїть у ”сліді” – набереться здоров’я, а загадане при цьому бажання обов’язково здійсниться.

Реклама
Published in: on 05.08.2009 at 10:00  Комментарии к записи Кам’яне село отключены  

Гуляє по Овручу Котовський-герой

В архівах збереглися відомості про те, що в 1913-му році місцевий банк грабував ні хто інший, як сам Григорій Котовський. Пам’ятаєте хрестоматійне з радянського фільму: «Ноги на стіл! Я — Котовський!»? Відбулося це саме в Овруцькому банку. Грабіжники на чолі з Котовським увірвалися в касову залу, касир же, бачачи таку справу, спробував натиснути ногою на вмонтований у підлогу дзвінок тривоги. От Котовський йому й гаркнув: «Ноги на стіл!». І ще з нагана в стелю пальнув — для більшого страху.
Саме цікаве, що в громадянську війну відбивала в білих і петлюрівців Овруч саме дивізія Котовського. Котовці цілий день грабували повітове місто. Примітно, що зупинив анархію в місті… Микола Щорс, що пригрозив Котовському трибуналом, якщо той не осадить своїх хлопців і не припинить безладдя. Котовський обурився й послав Щорса подалі, мовляв, моя бригада, що хочу, те й роблю, за своїми бійцями дивися, вони в тебе в Житомирі теж погроми влаштовували… Овруцьке «червоне непорозуміння» дійшло до самого Дзержинського й той у телеграмі пригрозив Котовському розстрілом.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Гуляє по Овручу Котовський-герой отключены  

Малин. Новий час

У середині XIX століття в Малині налічувалося 130 дворів, у яких проживало 1038 жителів. І при цьому досить добре була розвинена промисловість: у місті працювали два млини, а також чавунно-литійний завод, не говорячи вже про розвиток торгівлі. В 1866-му році місто стало центром волості. У тому ж 1866-му мати відомого етнографа й мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, Катерина Семенівна Миклуха, купила в Малині садибу. Сам же вчений приїжджав у Малин двічі: в 1886 й 1887 роках. Саме в Малині другом Миколи Миколайовича, відомим ученим А. Корзухіним був написаний портрет Миклухо-Маклая. З Малина Миклухо-Маклай виїжджав у села, де вивчав побут і традиції селян.
Однак дійсний поштовх до розвитку промисловості Малин одержав у після скасування кріпосного права, тобто в 1861-му році. В 1871-му році тут була запущена нині відома на увесь світ паперова фабрика, а до кінця XIX століття в Малині працювали чотири кузні, дві меблеві майстерні, паровий млин, цегельний завод, а в 1902-му році біля Малина була прокладена гілка залізниці Київ-Ковель.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Малин. Новий час отключены  

Овруч. Партизанський край

Овручський район, як відомо, край партизанський. З огляду на лісисту місцевість, партизани почували себе тут практично господарями становища. Саме на Овруччині особливо відрізнилося в боротьбі з фашистськими окупантами партизанське об’єднання А. Сабурова. Партизани контролювали тут територію, по своїх розмірах схожу з Бельгією або Голландією. У деякі райони німці взагалі боялися сунутися. Правда, у самому Овручі стояв німецький гарнізон, однак влада окупантів далі залізничних колій майже не поширювалася. У декількох десятках кілометрів північніше Овруча, майже на самому нинішньому кордоні з Білорусією, відбувся курйозний, воістину анекдотичний випадок. Вісімнадцять бійців місцевого партизанського загону, підлеглого, щоправда, об’єднанню Сабурова, склали зброю тільки на початку 1946 року — партизани не вірили, що війна закінчилася й умудрилися пустити під укіс кілька ешелонів уже з радянськими танками. Повірили партизани в Перемогу лише після того, як до них приїхав сам Сабуров і переконав їх, що війна вже майже рік як закінчилася.
Набагато складніше було з бойовиками УПА, яких на території району налічувалося в цілому приблизно 200 чоловік. За офіційним даними, останній загін УПА був знищений на Овруччині в 1949-му році.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Овруч. Партизанський край отключены  

Малин. Тут пройшла княгиня Ольга

Деякі вчені вважають, що місто було побудовано князем Малом, точніше, по його безпосередній вказівці. Хоча питання це досить спірне, оскільки на території нинішнього Малина, у його південно-східній частині, дотепер збереглися залишки древнього городища, побудованого приблизно в VIII-IX століттях — як фортеця для захисту кордонів племені древлян. І відбулося це задовго до появи на історичній сцені князя Мала. Наприкінці IX століття біля фортеці на березі ріки Ірша з’явилося відкрите поселення, що у середині X століття було зруйновано, ймовірно княгинею Ольгою, чия дружина йшла на Іскоростень для розправи з непокірливими древлянами й попутно спалила Малин. Однак незабаром городище було відновлено й продовжувало виконувати свої функції фортеці — аж до XIII століття, коли до малину підійшли полчища хана Батия.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Малин. Тут пройшла княгиня Ольга отключены  

Малин — ровесник Житомира

Деякі історики пов’язують назву міста Малина з ім’ям древлянського князя Мала. Однак на гельській (другій державній мові Ірландії, що відноситься до кельтської мовної групи) топонім «Малин» означає «скеля». Цілком імовірно, це відлуння часів Трипільської культури, коли територію нинішнього Малина населяли кімерійці, яких багато істориків зв’язують із предками кельтів. Версії версіями, однак офіційна історія Малина нараховує більш ніж 1100 років — стільки ж, скільки й історія Житомира…

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Малин — ровесник Житомира отключены  

Коростишів. Часи давні

Ще в кам’яному віці на території сучасного Коростишева жили люди. Археологи знаходили тут сліди стоянок первісних людей, предмети їхнього домашнього побуту, залишки древніх жител… Однак перше письмове згадування про Коростишів відноситься до 1499 року, коли великий князь Литовський Олександр подарував село Коростишево разом з людьми й землями якомусь Семену Кмиті. Останній влаштувався не в самому селі, а десятком верст західніше, вибудувавши в районі нинішнього села Кмитова дерев’яну фортецю. Сьогодні залишків тієї фортеці немає й у спогадах, залишилася лише назва населеного пункту — Кмитів. Синові Семена, воєводі Смоленському й старості Чорнобильському (!!!), мабуть, було в тягар володіти віддаленим як для нього маєтком, і він в 1565 році продав Коростишів своєму братові — Івану Олізару. До речі, у Житомирі, на католицькому цвинтарі дотепер зберігся склеп, на якому час не стер напис: «Єжи Олізар, онук сенатора Нарциса Олізара». Цей склеп має пряме відношення до коростишівських поміщиків. Сенатор Олізар брав участь у польському визвольному русі кінця XVIII століття й після переслідувань із боку царської влади виїхав на постійне проживання на Захід. Його брат Густав Олізар — найвідоміший поет, що дружив з Пушкіним і мав відношення до декабристів. Саме Густав Олізар, коростишівский поміщик, тримав вінець під час церемонії вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською (відбувалося це в костьолі св. Варвари в Бердичеві).

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Коростишів. Часи давні отключены  

Малин ледве не став містом-героєм

Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля… Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року — відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав’язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки… Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Малин ледве не став містом-героєм отключены  

Самогоноваріння по-радомишльські

Перед Першою Світовою війною населення Радомишля становило близько п’яти тисяч чоловік. В архівах за цей період можна знайти цікаві відомості про те, що вже тоді в Радомишлі основним джерелом доходу було виробництво пива. Правда, як показують поліцейські документи, виробництво це було досить специфічним, що виявляється з рапорту повітового пристава Радомисльського повіту на ім’я губернського поліцейського начальства: «Довожу до Вашої відомості, що в Радомислі прийняло загрозливі розміри самогонне варення пива з наступним несанкціонованим продажем його. Самогонне пиво, вироблене в домашніх умовах без належного дотримання санітарних умов викликає захворювання в споживаючих його всілякі, аж до кишкових розладів і навіть смерті від отруєння. При виробництві самогонного пива самогонники використовують навіть кал мишей, а вариться воно часто без дотримання рецептури й нагадує по смаку не пиво, а звичайну брагу. Поліція намагається контролювати несанкціонований продаж самогонного пива й за останній місяць нами виявлено й ліквідовано 7 домашніх цехів, а 11 самогонників були притягнуті до відповідальності…». Так що традиції пивоварства в Радомишлі мають глибоке коріння.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Самогоноваріння по-радомишльські отключены  

Малин. Наші часи

Після звільнення в місті почали відновлюватися підприємства й уже до початку 50-х років продукція Малинської паперової фабрики стала йти на експорт. Заробили завод сільськогосподарських машин, машинобудівний, овочесушильний і каменедробильний заводи, меблева й швейна фабрики.
А в 1972-м році в місцевому парку культури й відпочинку був споруджений Курган Безсмертя — на честь полеглих у Велику Вітчизняну жителів району. Примітно, що земля для кургану висилалася із всіх Міст-Героїв СРСР — як би для відновлення історичної справедливості, що в їхнє число волею партійного керівництва країни не потрапив Малин.
В 1986-му році, коли місто відзначало своє 1100-річчя (15 вересня), тут був відкритий пам’ятник Миклухо-Маклаю, а в місцевому лісотехнічному технікумі обладнаний його музей.
І ще один цікавий факт із новітньої історії. В 1996 році на базі Малинської паперової фабрики запрацювала фабрика банкнотного паперу — єдине в Україні підприємство, що випускає папір, на якій друкуються гривні, а також паспорти, акцизні марки, акції, залізничні квитки… В 2001-му році паперова фабрика відзначила своє 130-річчя.

Published in: on 07.05.2009 at 10:00  Комментарии к записи Малин. Наші часи отключены