Освіта в давньому і радянському Брусилові. Освіта в XI –XVIII століттях (частина перша)

Наявність і елементарно грамотних, і освічених в Брусилові в часи литовсько-польського панування людей видно з такого. Власниця Брусилова монахиня Пелагія Брусиловська в 1541 році пише заповідну грамоту – фундуш, за силою якої Брусилів переходить у власність Києво-Печерської лаври. Коли ж пан Яцько Бутович, хорунжий київський, силоміць одібрав Брусилів, то оставив наше містечко за собою лише після того, як в обмін за Брусилів дав Києво-Печерському монастиреві власний маєток Зайковщину, а король Генріх IV дав «законну» грамоту Бутовичу в 1574 році.

З смертю Генріха IV боротьба за Брусилів між Києво-Печерською лаврою і Яковом Бутовичем відновлюється ще з більшим запалом. Справу цю розглядають різні установи; новий король Стефан Баторій грамотою 1579 року оставив Брусилів за монастирем, а через короткий час, в 1585 р., новою грамотою остаточно закріпляє наше містечко, уже з магдебурзьким правом, у власності Бутовича.

Вся ця багаторічна боротьба за Брусилів відбувалась не тільки у формі зухвалих наїздів, типових для того часу, грубої збройної сили, але й точилася шляхом широкого листування сторін з різними державними установами.

Закріпивши за собою Брусилів Яцько Бутович кількома роками пізніше «заокруглює» свій маєток приєднанням до нього ряду селищ біля Брусилова. І знов скаржиться Стефан Лозка, маршалок мозирський, власник містечка Рожева, на Бутовича, знов іде паперова війна між феодалами. Боротьба закінчилась тільки тоді, як Яцько Бутович сплатив належні гроші за захоплені селища, а урядова комісія в 1600 р. розмежувала землі Бутовичів і Лозки. Відзначимо, що обидві сторони під час позову представили в різні установи численні документи і грамоти про Брусилів, Рожев та навколишні села, які сягають 1525 року. Цілком зрозуміло, що переписування давніх документів, виготовлення виписок з них, писання нових паперів і при тому відповідно потрібною їм юридичною мовою вимагало не тільки елементарної грамотності, але й значної освіти.

В 1617 році власником Брусилова став Мартин Бутович. Цей Бутович підписав «рукою власною» і скріпив печаткою важливий політичний документ – забов?язання волинських дворян захищати Люблінське православне братство від усяких кривд 6 травня 1601 року. Одна з власниць Брусилова Євдокія Бутович була захоплена татарами в полон і врятувалася тільки за великий викуп. У дар за це Брусилівській Вознесенський (Новоміській) церкві дане було євангеліє з написом «Пані Євдокія Семенівна Бутович».

До числа освічених людей цього часу в Брусилові треба віднести і священиків Брусиловських церков, а їх за документами значиться дві. Про школу в Брусилові цього часу відомостей нема. Треба думати, що в Брусилові XIV-XVI освіченість і знання поширювалися надзвичайно повільно. Селяни-кріпаки і міщани-ремісники скніли в темряві і неуцтві. Освіченими були вельможні пани, шляхтичі, замкові і магістратські і духовенство. Всі вони діставали освіту в більших містах, в школах з широкою програмою, як в Острозі, Києві, Львові, Вінниці, Кременці тощо, де були польсько-католицькі колегіуми, православні, монастирські і братські школи. Брусилів же на початок XVII ст. був невеличким містечком з слабими церковними братствами. В 1628 році в Брусилові за державним переписом було всього 40 димів і 5 підсусідків в 14 належних до «Брусилівського ключа» селах 34 дими.

Круто змінилося життя Брусилова в середині XVII століття. Національно-визвольна війна 1648-1654 рр. і возз’єднання України з Росією сприяли розвитку освіти. У багатьох українських селах і містечках при церквах були створені початкові школи. Правда у відомих нам документах про Брусилів того часу нема відомостей про школу. Народне ополчення з брусиловців і околичних сіл в 1648 р. дощенту розгромило коло Брусилова великий татарський загін, який з метою грабунку прорвався був у Київське Полісся і повертався з великим полоном. У ході війни Брусилів уцілів і від польської помсти, в той час як сусідні, наприклад, містечка Дідівщина і Рожев були зрівняні з землею.

У роки відносного спокою в Брусилові базувалася козацька Брусиловська сотня спочатку Білоцерківського, а потім Паволоцького полку, і таким чином Брусилів став сотенним містом, населення якого набагато збільшилось.

Спробі панів Бутовичів повернутися і знов осістися в Брусилові перешкодив 20-тисячний загін полковника Дацька Дейнеки, який маючи близько двох тисяч втікачів з Правобережжя, в травні 1665 року зробив глибокий рейд із-за Дніпра і зайняв Рожев, Брусилів і Коростишів. Нарешті, хоча тягар війни був великий, але економічна експлуатація в Брусилові і в цілому краї зменшилася.

Я. Галайчук, Л. Макаренко
Газета «Колгоспна правда»

Освіта в давньому і радянському Брусилові. Освіта в XX столітті (частина друга)

Всі класи Брусиловської райтрудшколи були переповнені. Так, в першому класі цієї школи в 1924-1925 навчальному році у вчителя Л.П. Макаренка навчалося 146 учнів і мало хто відчислився протягом року.

Школа містилася в трьох будинках. З 1924 року приміщення колишньої церковно-парафіяльної школи передано під клуб, з 1925 року тут був і Брусилівський Палац піонерів. Відтоді школа займала будинки: «над ставом» і «на полі» далеко від центра. Гострішою ставала потреба в додатковому приміщенні, яке і почали будувати в 1929 році.

У березні 1932 року був відкритий третій шкільний будинок у центрі, на місці колишнього волосного управління. Приміщення мало 10 великих класних кімнат, нижній і верхній коридори, учительську, кабінет директора і дві кімнати для кабінетів.

В 1932 р. вийшли нові предмети програм з основних наук. Було покінчено з лівацькими теоріями відмирання школи і з анархізмом у викладанні, які мали місце і в житті Брусиловської райтрудшколи.

В 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР «Про структуру початкової і середньої школив 1949 році , якою передбачалося 4-річна початкова, 7-річна неповна середня школа і 10-річна середня школа.

У Брусилові на базі 7-річної райтрудшколи була заснована середня школа. З перших років свого існування Брусиловська середня школа з старшими класами почала готувати учнів з 10 навколишніх сіл. Таким чином, стала центром освіти в районі. В грудні 1934 року середній школі було присвоєно ім’я Кірова.

В 1936р. поряд з середньою загальноосвітньою з’явилася у Брусилові ще одна середня школа – прогресивна на Махнівці. Напередодні Великої Вітчизняної війни ця школа мала вже восьмі і дев’яті класи. В цей час відмічається бурхливий ріст випускників з закінченою середньою освітою. Так Брусиловська середня школа ім. Кірова випустила з закінченою середньою освітою в 1937 році 35 осіб, в 1938 р. – 26 осіб, в 1939 р. — 38, в 1940 р. – 34, в 1941р. – 36 осіб. Значна кількість учнів закінчили школу за освітою за 7 і 8 класів.

Число людей з середньою освітою зросло в Брусилові за 30-х років також внаслідок того, що у Брусилові в 1931-1932 рр працював робітфак Київського Кооперативного Інституту, який готував собі студентські кадри. Також в кінці 30- років функціонувала вечірня середня школа для дорослих, яка випустила в 1941 році (другий випуск) 15 осіб.

За роки тимчасової окупації України німецькими фашистами освіта занепала, школа по суті була ліквідована. У Брусилові в середині липня 1943 року заарештували старого брусилівського вчителя-орденоносця Макаренка А.С., а 23 липня того самого року замордували його в Коростишеві.

У 1944 році, відступаючи і залишаючи за собою «голий простір», німці спалили два шкільні будинки на полі (колишньої міністерської школи). З дня звільнення від фашистських окупантів у Брусилові відразу почало налагоджуватися шкільне життя. Спочатку функціонувала одна Брусиловська середня школа. Загальна кількість учнів в 1949 році на кінець навчального року досягла 896 чоловік. Пересічна кількість учителів становила 27. У 1949 році в Брусилові почали окремо існувати 7-річна неповна середня школа ім. В.І. Леніна у своєму давньому панському будинку на Махнівці.

З кожним роком збільшується кількість молоді, що закінчує середню школу і дістає атестат зрілості. Школа, освіта займають домінуюче місце в житті радянського Брусилова. Пересічна загальної кількості учнів обох Брусиловських шкіл за останні 13 років становить 4-5 частину всього населення Брусилова. Випускники 7 і 10 класів Брусиловських шкіл становлять 4% від усього населення Брусилова, а за окремі роки і більше.

Змінилися і педкадри в Брусилові. Якщо у дореволюційній школі в Брусилові учителі з освітою за вчительську семінарію, духовну семінарію і вчительський інститут були одиницями, то в радянській школі в Брусилові з вищою, незакінченою вищою і середньою педагогічною освітою було в 1944 р. – 24 особи (загальна кількість учителів 27), в 1948 р. – 26 осіб (загальна кількість учителів 27), в 1951 р. в обох школах – 41 особа (загальна кількість вчителів 44), в 1957 р. – 45 осіб (загальна кількість вчителів 47). Педкадри Брусиловських шкіл ростуть кількісно і якісно. Так, учителів з освітою за педагогічний інститут було в Брусилові в 1944 р. – 4 особи, в 1948 р. -6, в 1954 р. -14, в 1957 р. -24 особи.

Учитель Стасиневич Григорій Андрійович нагороджений орденом «Знак Пошани» в 1938 році; Макаренко Антон Степанович нагороджений орденом «Знак Пошани» в 1928 році, Мисливський Іван Онисимович – заслужений учитель республіки з травня 1957 р. (працює в м. Первомайську, Миколаївської області); Макаренко Лука Павлович – заслужений учитель, двічі орденоносець: «Знак Пошани» в 1949 р. і «Трудового Червоного Прапора» в 1951 р. (працює у Брусилові); Макаренко Мотрона Андріївна – двічі орденоносець: «Знак Пошани» в 1949 р. і «Трудового Червоного Прапора» в 1951 р. (пенсіонер, мешкає у Брусилові); Зима Пелагея Петрівна – заслужена вчителька, нагороджена «Орденом Червоного Прапора» в 1953 р. (працює в с. Водотиях, Брусилівського району); Дерев’янченко Надія Миронівна – заслужена вчителька з 1957 року (працює в м. Житомирі).

Із зростанням освіти в Брусилові і в цілій країні зросли культурні інтереси, запити і потреби брусилівського населення. Кілька років як Брусилів радіофіковане.

Якщо фундаментальна і учнівські бібліотеки дореволюційних Брусиловських шкіл становили набагато менше однієї тисячі томів книг, то загальний книжковий фонд двох публічних бібліотек і дев’ятьох бібліотек різних установ і закладів Брусилова складає на вересень 1957 року понад 60 тисяч томів. Зросли ряди читачів. На період 1957 р. в районній бібліотеці для дорослих нараховується 978 осіб.

Я. Галайчук, Л. Макаренко
Газета «Колгоспна правда»

Освіта в давньому і радянському Брусилові. Освіта в XX столітті (частина перша)

До встановлення радянської влади в Брусилові було три школи: церковно-парафіяльна з трирічним навчанням, міністерська докласова з п’ятирічним навчанням і вища початкова з чотирирічним курсом і як надбудова на попередніх. Перші дві школи мали власні будинки, остання власного приміщення не мала, що становило не малу проблему для Брусилова і для школи.

Після Жовтневої революції становище школи в Брусилові змінилося. Вища початкова школа придбала власне приміщення: вона явочним порядком зайняла панський будинок, краще приміщення в Брусилові, яке до того займала німецька комендатура. В умовах гострої і затяжної війни на Україні відбулась радикальна ломка внутрішнього життя школи. Першим актом цієї ломки був перехід Брусиловських шкіл в 1917 – 1918 навчальному році з російської на українську мову викладання, за ним пішло усунення з шкіл закону божого і церковнослов’янщини, проведення заходів по відділенню церкви від держави і школи.

Хоча Радомишльське повітове земство міняло своє політичне пофарбування трикольорове на двокольорове і навпаки, воно провело проте корисні і багатолюдні вчительські курси українознавства влітку 1917 р. На курсах викладали відомі лінгвісти, наприклад, Олексій Петрович Баранников, який пізніше став дійсним членом Академії наук СРСР.

Одіозною фігурою у нас ставав учитель колишній русифікатор. Такі вчителі кидали насиджені місця і виїздили або «перебудовувались»: вивчали спішну українську мову і «лівіли».

Все більше нестерпними та ненависними для вчителя робились український націоналізм і всілякі більш і менш петлюрівські батьки-отамани – святненки, минки, мордалевичі. Брусиловські передовіші вчителі, що вели антирелігійну пропаганду, брали участь в органах радянської влади або розгортали радянську культурно-масову роботу, ставали жертвами батьків-отаманів під час їхніх наскоків на Брусилів у 1918 – 20 роках.

За ці роки виросли і зміцніли педкадри Брусиловських шкіл. У Брусилові осілись вчителі – корінні брусилівці, які закінчили вчительські інститути. У час загальної розрухи народного господарства припинилося асигнування і матеріальне постачання шкіл. Учителі рідко коли діставали зарплату, ходили по неї пішки до Радомишля, а купити могли мало що, діставали рідко коли матеріальну допомогу від батьків та від місцевого волревкому. Взувалися погано, одягалися ще гірше, у все те, що могло дати примітивне натуральне господарство. Учителі разом з дітьми мерзли в школі, голодували і хворіли, особливо на висипний і черевний тифи, але голови не схиляли і рук не опускали.

У 1920 році всі Брусиловські вчителі влилися в ряди Всеросійської Спілки робітників освіти. Брусилівський волком Спілки мобілізував вчителів на самовіддану працю. Всі Брусиловські школи, особливо вища початкова, вели значну культурно-масову роботу. Дуже популярними в Брусилові стали громадська бібліотека, драмгурток, хор і струнний оркестр, які об’єднували вчителів, старших учнів і обдаровану молодь Брусилова. Громадяни Брусилова познайомилися на сцені з мистецьким виконанням старих революційних пісень, класичною пісенно-хоровою спадщиною, українською і російською, з образами Гоголя, Островського, Шевченка, Карпенка-Карого, Франка, Кропивницького, Васильченка, Чехова та інших.

На вечорах велика зала й коридор докласової школи не могли вмістити відвідувачів. Хором керували прекрасні знавці хорового співу – Крижанівський Ф.П., Блінов В.С. і Волошенко Д.Л. Струнним оркестром керував Макаренко Л.П.

Учителі мали багато роботи, пристосовуючи старі підручники до нового життя або працюючи зовсім без підручників. Ідучи за «духом часу», школи в Брусилові проявили власну ініціативу в реалізації принципу трудового виховання. Так, для старших учнів були гуртки шевський, столярський, пасічницький, садівницький, у молодших класах – уроки рукоділля.

Учні працювали у власному господарстві, яке зросло за рахунок колишньої панської землі; осінні збиральні роботи затягались, тому школи починали працю на місяць півтора пізніше, в атестаціях учнів вищої початкової школи перша чверть була зовсім порожня.

Я. Галайчук, Л. Макаренко
Газета «Колгоспна правда»

Освіта в давньому і радянському Брусилові. Освіта в XIX столітті

Першою школою в Брусилові нового часу була Брусилівська 2-класова церковно-парафіяльна школа, заснована 1827 року. Ця школа існувала до Жовтневої революції; вона пережила все те, що пережила початкова школа в царській Росії.

Шкільним уставом міністерства освіти 1804 року передбачені були чотири типи шкіл в царській Росії: парафіяльна школа, повітова школа, гімназія і університет. Парафіяльні школи відкривали «у всякій парафії, або в двох парафіях разом». Завдання їх – дати релігійне виховання і елементарну грамоту. Термін навчання – 1 рік, від кінця до початку польових робіт, по 9 годин на тиждень. Навчальний план складався з закону божого і навчання моралі, читання, письма, перших чотирьох дій арифметики. Утримувалась парафіяльна школа на кошти населення. Поміщики лише запрошувались відкривати школи.

Брусиловські поміщики Чацькі сприяли розвитку костьолу, кляштору і польській школі. Шкільний устав 1828 року вніс істотну зміну в церковну парафіяльну школу. З цього часу парафіяльна школа стає дворічною, вона призначена виключно для дітей «найнижчих станів», і випускникам заборонявся вступ до повітової школи. Такою була Брусиловська школа до реформ 60-70 років.

Брусиліська церковно-парафіяльна школа була на старомісті. Побудована вона була на церковній землі, на задвірках попівської хати. Нині це місце давньої школи входить у садибу Брусилівської середньої школи і на ньому красується молодий шкільний парк (на період 1957 року, а зараз, в 2007 році, на її місці стоїть двоповерховий житловий будинок — прим.).

Шкільне приміщення колишньої школи являло собою невелику селянську хату, яка вікнами дивилася в бік Рожевської (тепер Короленка) вулиці і вкрита була соломою. Старенька, низенька, похилена і сіра – такою пригадують Брусиловську церковно-парафіяльну школу старожили на кінець 80-років XIX століття, коли школа згоріла.

Протягом першої третини XIX століття у Брусилові при кляшторі продовжувала існувати і польська школа, вона була невелика і часом охоплювала лише кілька дітей з навколишньої шляхти. Переворот 1830 р. у Варшаві і польський національно-визвольний рух значною мірою вплинули на подальший розвиток цієї школи. У 1831 році були заборонені всі польські школи на Правобережжі. Височайшим повелінням від 25 липня 1832 р. було передбачено «исторгнуть» народну освіту з рук католицького управління і передати її під управу православних парафіяльних священників.

Кременецький ліцей переведений був до Києва і реорганізований в Університет св. Володимира, який на думку Миколи II повинен був стати цитаделлю русифікаційної політики на Правобережній Україні. Політика ця найшла вираз у формулі «православіє, самодержавство і народність». Почалася чорна смуга в історії нашої школи. У Брусилові ліквідована була польська школа. Учням православної школи прищеплювали релігійну ідеологію, виховували покірність царизмові і поміщикам, навчання в школі велося виключно російською мовою.

Мало що змінилося в житті початкової школи і в середині XIX ст., хоча життя вимагало крутих змін. Революційна ситуація 1859-1861 рр. не переросла в революцію, селянство, як революційна сила, виявило всю свою слабкість, і саме тому самодержавство обмежилось куцими реформами, зокрема і в народній освіті. Положення про початкову школу у 1864 р. поряд з парафіяльною школою духовного відомства легалізувало початкові школи різних відомств, в тому числі і земські школи, кращі, передовіші школи в царській Росії. Поряд з 2-річною початковою школою допускалася школа з 3-річним навчанням, але царизм остався по-старому вірним своїй русифікаційній політиці – навчання в школах тільки російською мовою і по підручниках, схвалених міністерством освіти і синодом.

На Правобережній Україні, де переваважали польські поміщики і де знайшло відгук польське повстання 1863 року (у наших місцях відома «Соловіївська трагедія») царський уряд не запровадив земських установ, і тому тут довгий час земська школа була відсутня. У Брусилові після «реформи» продовжувала існувати стара 2-класова парафіяльна школа. Тільки навчальний план її збагатився новим предметом – церковними співами. Новим шкільним уставом 1874 року у школі додався третій рік навчання.

Я. Галайчук, Л. Макаренко
Газета «Колгоспна правда»

Освіта в давньому і радянському Брусилові. Освіта в XI –XVIII століттях (частина друга)

Про грамотних людей з народу, трудящих мас, зберігала своєрідний документ Брусиловська Староміська Воскресенська церква. Брусиловські старожили стверджують, що під престолом цієї церкви схоронялася соснова смолиста дошка, на якій поряд з датою «1664» викарбувані були 28 імен і прізвищ майстрів-будівельників храму. Так чинити було звичайним в старину. У тій самій церкві зберігалась велика ікона Пасії, 1654 року, на якій під окремими євангельськими сценами художником з народу зроблені були дев’ять записів, і друга ікона божої матері, початку XVIII ст. з написом: дар чумака Андрієнка. Ці факти – документи проливають світло на стан освіченості трудящих у кращі часи історії нашого краю і нашого містечка.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року і «Трактатом про вічний мир» 1686 р. українські землі на захід від Києва, за винятком самого Києва і вузької смуги по правому березі Дніпра, одійшли до Польщі. Посилилася панщина до 5-6 днів на тиждень. За ухвалою польського сейму 1696 р. в судах і діловодстві на українських землях замість української була запроваджена польська мова.

У 1720 р. уніатський церковний собор у Замості проголосив уніатську церкву єдиною законною церквою грецького обряду в Польщі. На середину XVIII ст.. економічне, правове і культурне становище мас ще більш погіршало. Український народ не хотів миритись з поділом своєї вітчизни і з панським гнітом.

Протягом всього XVIII ст.. майже безперервно вибухали повстання українського народу проти шляхетської Польщі. Гайдамацький рух охопив все Правобережжя і Західну Україну. У вир гайдамаччини був втягнутий і Брусилів. Під час «Коліївщини» 1768 року Брусилів став центром боротьби селян-кріпаків на Київському Поліссі. Тут, за образним виразом Т.Г. Шевченка «правив криваву вечерню ляхам» Іван Бондаренко. Про українську школу у Брусилові в XVIII ст.. говорили важко за браком достатньої кількості документального матеріалу. Треба думати, що за кращих часів тут були школи при місцевих церквах, які ставали то уніатськими то переходили знов на бік православ’я.

У Брусилові було розвинуте домашнє навчання поодиноких дітей багатших міщан і селян у мандрованих дяків-пиворізів, — явище, характеристичне для України XVII ст.. Ця форма навчання особливо поширювалася на Правобережжі після розпорядження польського уряду 1789 р., яким закривалися і надалі заборонялися численні українські школи з українською мовою викладання при православних церквах. Грамотними і освіченими в Брусилові оставалися, в першу чергу, магістратські чиновники і поміщики.

У 1742 р. точилося листування про двох Брусиловських кріпаків – Петра Шпилька і Максима Семененка, обвинувачених по доносу крамаря з Любара в гайдамацтві; їх звільнили з в’язниці тільки на клопотання власників Брусилова братів Юрія і Михайла Ольшанських. Пізніше, в 1762 р., брусилівський магістрат відбирає показання двох гайдамаків із с. Осівці, братів Москаленків, Федора та Івана, а потім точиться жваве листування про них та інших учасників Мостищенської гайдамацької групи аж до страти осівчан.

Нині (станом на 1957 рік — прим.) у Брусиловській церкві зберігається євангеліє з цікавим записом українською мовою на полях, що ця книга є фундушем-даром від Братства цехів шевського, ковальського і кравецького м. Брусилова з по іменування цех майстра і старших братів цехових. У запису дата – 8 ноембрія 1797 року і що діялося це за ясновельможного пана Чацького та ієрея Гаврила Спорадкевича.

З середини XVIII ст.. Брусилів перейшов у власність відомого польського роду графів Чацьких. Чацькі осілись тут на ціле століття і панували в Брусилові в період трьох поділів Польщі (1772, 1793 і 1795 рр.) і переходу нашого краю від тяжкого польсько-шляхетського гніту до не менш тяжкого гніту російського царату.

Чацькі – люди високої освіти, відомі як ортодоксальні прихильники колонізації України. Фелікс Чацький збудував у Брусилові кам’яний костьол і капуцинський монастир при ньому. Ще за життя цього Чацького при монастирі в Брусилові функціонувала польська школа, а вчителями в ній були довгобороді ченці-капуцини. Син Фелікса Чацького Фадей відомий польський вчений, історик і етнограф. Будучи візитатором (попечителем) Віленської шкільної округи (1803-1813), він щедро насаджував у межах своєї округи школи з польською мовою викладання і з політичною орієнтацією на відродження Польщі: це були школи-пансіони, школи повітові і гімназії. Фадей Чацький організував в 1805 році відому Кременецьку гімназію, що перетворена була згодом в ліцей, який став центром колонізаційної політики поміщиків на Правобережній Україні. У Брусилові, в своєму маєтку, Фадей Чацький продовжував роботу свого батька: підтримував костьол, монастир і польську школу при ньому.

Я. Галайчук, Л. Макаренко
Газета «Колгоспна правда»