Губернатор под «картофельным соусом». О некоторых рецептах кадровой «кухни»

Представляя в прошлую субботу в Житомире нового временно исполняющего обязанности главы облгосадминистрации Юрия Забелу, секретарь Совета национальной безопасности и обороны Иван Плющ несколько приподнял завесу над логикой президентской кадровой политики.

В частности, он подчеркнул: с должности главы Макаровской райгосадминистрации того выдвинули, чтобы в регион пришел человек, не связанный с тем или иным местным кланом. А еще господину секретарю понравились высокие урожаи картофеля, получаемые с полей сельхозпредприятия в Макарове, которым руководил Ю. Забела. Для Житомирщины, наверное, это критерий, потому что когда-то местные картофелеводы славились на всю страну.

Собственно, смена руководителей области (с начала 2004 года это уже шестой) по кругу привела к тому, что после юриста, учительницы, энергетика и историка в губернаторском кресле аграрно-промышленного региона снова появился аграрий, причем, как по специальности, так и по карьере. Уроженец Житомирщины (рос в селе Варваровка Емильчинского района) и выпускник Житомирского сельскохозяйственного института 43-летний Ю. Забела с конца 80-х годов работал в Макарове на производственной ниве. К руководству районом пришел после оранжевой революции по квоте Соцпартии, в которую вступил в 2005 году и которую покинул, как уверял прессу в день представления, после перехода Александра Мороза в коалицию с регионалами. Сегодня член НСНУ. То есть к власти пришел как мощный хозяйственник, а политический опыт имеет весьма ограниченный.

Показательная деталь, также высвечивающая кадровые подходы президентского окружения: как в случае Ивано-Франковской и Тернопольской областей, так и на Житомирщину руководитель региона был назначен до формирования нового правительства и только в качестве исполняющего обязанности. Потому что представления нынешнего Кабмина на новых глав, как требует Конституция, не было. Но и И. Плющ, и Ю. Забела (последний в ответ на вопрос «Дня») уверяли, что с правительством все согласовано, и полноправное назначение его главой облгосадминистрации — дело ближайшего времени. Поскольку сейчас есть и еще по крайней мере несколько недель будет только правительство Виктора Януковича, это может означать, что нашеукраинцы в данном случае нашли общий язык именно с Партией регионов. Однако окончательное подтверждение такого варианта даст, как соответствующее представление нынешнего Кабмина, так и последующие события вокруг формирования правящей коалиции и распределения парламентских, правительственных и региональных руководящих должностей.

Пока же все выглядит так, будто президентская команда забивает колья на территориях, которые хочет оставить зоной своего влияния. Подтверждением этой версии является высказывание Ивана Степановича, который в присущем ему образном стиле заметил, что «свято место» пусто не бывает, тем более такое. И чем дальше, тем быстрее увеличивается число желающих занять его. Поэтому, прибавил он, было желание, чтобы Президенту меньше надоедали. То есть невольно подтвердил рассуждения автора в материале «Область без главы» о значительном количестве претендентов и вариантов. Продуктивный возраст нового житомирского главы, нормальная семья тоже, по высказыванию секретаря СНБО, добавляют баллов Ю. Забеле. Ну это уж совсем «по-советски» — нашеукраинец, хозяйственник, морально стойкий, еще бы добавили «не был, не привлекался, не участвовал».

Судя по тому, что И. Плющ с пиететом вспоминал и бывшего первого секретаря ЦК КПУ Владимира Щербицкого, и бывшего партийного руководителя Житомирщины Василия Кавуна, и главу облисполкома тех же времен Василия Ямчинского, да еще и советовал широко пропагандировать опыт последних двух, ностальгия по тем подходам не дает ему покоя. И учитывает Иван Степанович тот несомненный факт, что все они в большей или меньшей степени были столпами партийно-советской системы, а житомирские руководители ушли с должностей либо после массовых протестов демократической общественности, как В. Кавун (многие в области помнят, что он, в частности, не принял срочные меры для отселения жителей пораженных чернобыльской радиацией районов, в первую очередь, детей, и сейчас там различные болезни поражают и взрослых, и малых выше всяких норм), либо как В. Ямчинский — после громких скандалов вокруг разнообразных злоупотреблений.

На определенные размышления наводит и ситуация вокруг передачи части территории в районе военного городка Макарово-1 (больше 1000 га), что в Макаровском районе, от Житомирской к Киевской области. Причем есть сообщение, что не только забота о жителях этого городка движет киевскими чиновниками, но и желание получить в свои руки площади земли, как под промышленные объекты, так и под коттеджную застройку в живописной лесной местности. Уже есть ряд решений органов местной власти и самоуправления, в том числе когда райгосадминистрацию в Макарове возглавлял Ю. Забела.

На данный момент дело за областными властями Житомирщины. И, возможно, одной из задач нового губернатора будет завершение этого процесса в нужном для некоторых заинтересованных лиц направлении. Но тогда в его назначении будет очень чувствоваться компонент лоббизма чьих-то личных интересов. Интересно, чьих? Однако, как не крути, а в вопросах земли и территории областной совет губернатору не обойти. И здесь все будет зависеть от того, какую позицию он займет по поводу острого конфликта между «оранжевыми» фракциями (БЮТ и НУ), с одной стороны, и фракциями, ориентирующимися на регионалов и нынешнего главу облсовета Ирину Синявскую, с другой. Легитимность решений этого органа сейчас весьма сомнительна, и ситуация в нем патовая. Если «оранжевые» не добьются отставки И. Синявской, это будет означать их поражение. Тогда Ю. Забеле, очевидно, придется показать, действительно ли он «оранжевый», как себя сейчас позиционирует, есть ли у него характер и политическая воля. Хотя все может закончиться и полюбовно. В таком случае это будет означать, что заинтересованным силам и лицам удалось договориться о подковерном дерибане привлекательных объектов и площадей области. И грош цена будет клятвам что «оранжевых», что других депутатов в верности интересам жителей Житомирщины.

Николай КОЗЛОВЕЦ, заведующий кафедрой философии Житомирского государственного университета имени Ивана Франко:

— Думаю, что нужно считаться с волей избирателей, которые 30 сентября отдали на Житомирщине существенное предпочтение Блоку Юлии Тимошенко. И подобные назначения следовало делать после начала работы нового парламента, создания там правящей коалиции, назначения Кабинета Министров, утверждения его программы. Тогда бы правительство могло опираться на губернаторов, а они бы действовали в каком- то едином русле кадровой политики и исполнительной вертикали. Стоило также на Житомирщине ставить авторитетного человека, который проживает в области и которого здесь хорошо знают.

Хоть Юрий Забела и имеет корни в регионе, все же он птица «залетная». К тому же кадровая «чехарда» в области не дает возможности для выполнения долгосрочных программ. И тогда местные руководители по большей части ориентируются на киевскую власть или личный интерес. Следовательно, необходимо проводить реформу местного самоуправления, которая смогла бы обеспечить ответственность руководителей на местах перед жителями регионов, в том числе вводить выборность областных руководителей.

Хотя существует опасность, что под прикрытием укрепления местного самоуправления будут усиливаться тенденции к расколу Украины, ее децентрализации и федерализации, особенно в тех регионах, где сосредоточены большие материальные и финансовые ресурсы. Поэтому, возможно, такую реформу следует начать с городского уровня.

Валерий Костюкевич
День

Бой за улицы Житомира выигрывает власть

Сегодня в городе уже ничто не напоминает о страстях, кипевших здесь несколько дней назад. Исчезли пикетчики, въезд на улицу Московскую с Киевской перекрыт высоким забором, за которым ремонтируются тротуары и проезжая часть. Получается, власти Житомира наконец одержали пусть небольшую, но победу.

Напомним, что отрезок улицы Московской, прилегающий к главному продовольственному рынку областного центра — Житнему, давно превратился в место стихийной торговли. Обосновавшихся здесь просили перейти на специально отведенные для этого места. Попытки навести порядок переросли в длительное противостояние. Закончилось оно ночной операцией: силами коммунальщиков металлические коробки и прочие приспособления, с которых велась торговля, были демонтированы.

Городские власти не случайно очищали улицу от торговых рядов ночью: все предыдущие попытки сделать это заканчивались неудачей. На этот раз, перед тем как ликвидировать лотки, их владельцам в очередной раз предложили перейти на специально оборудованные для торговли места.

Однако не все согласились. Поэтому не удивительно, что, как говорится в официальном сообщении областного УМВД, «исполнители столкнулись с противостоянием со стороны группы лиц, которые, неожиданно появившись на огороженном участке, с грубыми ругательствами начали активно препятствовать ведению запланированных работ».

Но в этот раз и власти, и правоохранители действовали решительно. Наряды патрульно-постовой службы задержали самых активных нарушителей порядка, они доставлены в горотдел милиции, где составлены протоколы об административном правонарушении по статьям, которые предусматривают ответственность за мелкое хулиганство и злостное неповиновение законному распоряжению или требованию работника милиции. Суд наложил штрафы в 225 гривен на пять человек.

Урок житомирских уличных акций таков: если долго закрывать глаза на нарушения, потом крайне трудно навести элементарный порядок.

Алексей Кавун
Голос Украины

БЮТ вернет Юрия Павленко в Житомир?

За кресло третьего губернатора, прошедшего в парламент, – Юрия Павленко – развернулась ожесточенная схватка между всеми ключевыми украинскими партиями.

После смены глав двух областей, подавших в отставку в связи с избранием в парламент, настал черед третьей – Житомирской. Здешний губернатор Юрий Павленко положил заявление на стол Президенту еще 16 октября. «Я – человек ответственный, и ответственно отношусь к своим словам. Перед выборами я заявлял: если «Наша Украина» не победит в области, то напишу заявление о сложении с себя полномочий главы ОГА. Собственно, это я и сделал», – прокомментировал свое прошение об отставке Павленко.

Впрочем, злые языки твердят, что выигрыш «Нашей Украины» в Житомирской области стал бы для губернатора тяжелейшим наказанием, – на самом деле Павленко лишь искал повод для того, чтобы покинуть Житомир, ставший для него местом вынужденной ссылки, и получить назначение в Кабмине. Пост в правительстве для Павленко вроде бы уже готов – ему пророчат портфель гуманитарного вице-премьера. А вот за место преемника Юрия Алексеевича разворачивается самая настоящая борьба между представителями сразу нескольких политических сил.

Формально с позавчерашнего дня обязанности губернатора исполняет первый заместитель Павленко Владимир Загривый. Однако то, что ему удастся надолго задержаться в областном «кресле №1», очень сомнительно. Эти догадки подтверждает сама биография Владимира Ивановича – на должность первого вице-губернатора он был назначен еще в марте 2005 года и нынешний приход на должность и.о. главы ОГА для него уже третий. За последние два с половиной года Загривый неизменно был переходной фигурой после снятий с должностей предыдущих губернаторов – Павла Жебривского, Ирины Синявской и вот теперь Юрия Павленко. В принципе, кандидатуру Загривого в качестве полноправного хозяина области мог бы пролоббировать Блок Литвина, имеющий довольно сильные позиции в регионе. Владимир Иванович – член Народной партии, а кроме того – земляк Владимира Литвина, некоторое время занимавший пост мэра «литвиновского» райцентра – Новограда-Волынского. Кроме того, в активе Загривого – связи, приобретенные им за целых пять лет работы первым вице-консулом посольства Украины в России.

Но уменьшает шансы Загривого остаться «у руля» наличие в рядах Блока Литвина еще одного претендента на должность главы Житомирской ОГА – бывшего губернатора этой области (2001-2004 гг.) Николая Рудченко. Интересно, что перед тем, как занять должность губернатора, Рудченко, как и Загривый, три года пробыл на должности первого зама главы ОГА. Сейчас Николаю Николаевичу гарантировано место в Раде шестого созыва – он входит в первую десятку списка Блока Литвина на последних выборах, но, по данным «Главреда», отнюдь не против войти в губернаторскую реку во второй раз. И, если Рудченко и его коллеги по партии будут достаточно настойчивыми, то выполнение этого желания станет вполне реальным.

В случае назначения на пост главы ОГА кого-либо из «литвиновцев» широкой общественности это будет преподноситься под соусом необходимости поиска взаимопонимания между представителями демократической коалиции и другими влиятельными политсилами Украины. Но настоящим триумфом «взаимопонимания» обещает стать назначение еще одной вероятной кандидатуры на должность губернатора.

«Темной лошадкой» житомирской «губернаториады» может стать фигура неизвестного до сего времени широкой общественности главы Макаровской райгосадминистрации (Киевская область) Юрия Забелы. Юрий Владимирович – уроженец Житомирщины, до сих пор здесь живет и трудится его брат Леонид, директор исследовательско-экспериментального хозяйства «Рыхальское», а по совместительству – лидер Емильчинской районной ячейки Партии регионов. Сам Юрий Забела не поддерживает партийных симпатий своего брата, он возглавляет Макаровскую ячейку Соцпартии. Что может заставить Президента назначить губернатором вполне «помаранчевой» области социалиста, в добавок не имеющего опыта деятельности на солидных административно-хозяйственных должностях (до назначения главой Макаровского района Забела возглавлял совхоз в с.Маковище, позже переименованный в ООО «Агрофирма «Киевская»)? Источники «Главреда» полагают, что главным козырем Юрия Владимировича может считаться лоббирование его кандидатуры губернатором Киевщины Верой Ульянченко, имеющей собственные рычаги влияния на Банковую.

На этом список потенциальных губернаторов Житомирщины не ограничивается. Своя кандидатура на эту должность имеется и у президентской партии НСНУ. Местные «нашеукраинцы» видят в кресле главы ОГА нынешнего заместителя губернатора, руководителя аппарата облгосадминистрации Геннадия Галецкого. Считается, что главный лоббист этой кандидатуры – неофициальный «куратор» Житомирщины от «Нашей Украины» Павел Жебривский. Именно он в начале 2005 года назначил начальника Бердичевского отделения банка «Аваль» руководителем Бердичевской РГА. Именно из этого кресла полгода назад Галецкий перешел на работу в облгосадминистрацию. Однако шансы Геннадия Болеславовича занять «кресло №1» по сравнению с уже названными претендентами сравнительно невелики.

Впрочем, еще меньшие они у еще одного кандидата на должность главы Житомирской ОГА, фамилия которого появилась в губернаторских раскладах абсолютно неожиданно. По слухам, не прочь возглавить Житомирскую область экс-глава «Нефтегаза», лидер Конгресса украинских националистов Алексей Ивченко. А почему, собственно, и нет? Житомир от Киева находится недалеко, на работу добираться довольно комфортно, статус губернатора достаточно солиден, да и заняться Алексею Григорьевичу в Киеве сейчас, в сущности, нечем. Губернаторство нередко становится для отечественных политиков «ссылкой до лучших времен», и назначение Ивченко может подтвердить эту истину еще раз.

У всех вышеназванных кандидатов в губернаторы имеется одна общая черта – против всех них выступает Блок Юлии Тимошенко. И БЮТ можно понять – в конце концов, это их сила выиграла выборы на Житомирщине и, по логике знатных «бютовцев», имеет все основания претендовать на кресло здешнего главы ОГА. Кандидатура от «тимошенковцев» в принципе уже определена – это лидер житомирского БЮТ, народный депутат пятого и без пяти минут шестого созыва Сергей Пашинский. Но проблема в том, что сам Сергей Владимирович имеет виды на отошедший БЮТ, в соответствии с коалиционным соглашением, Госрезерв. Судя по всему, губернаторское кресло Пашинский рассматривает лишь как запасной аэродром на случай, если пост главы Госрезерва ему занять не удастся. Впрочем, показывать характер в губернаторских боях БЮТ намерен в любом случае – назначение «небютовского» главы ОГА уже в третьей области, в которой «тимошенковцы» победили на выборах, может их, мягко говоря, сильно расстроить. Уже сейчас БЮТ ставит Президенту чуть ли не ультиматум: мол, единственный губернатор-«не-бютовец», которого воспримет их сила, – это… Юрий Павленко.

И это – еще одна интрига житомирской «губернаториады». Несомненно, Павленко горит желанием войти в состав нового Кабмина. Но если назначение другой кандидатуры окажется чревато серьезным ухудшением отношений между БЮТ и «Нашей Украины», то Президент может своим решением продлить «ссылку» Павленко до лучших времен. А против желания главы государства Юрий Алексеевич ничего противопоставить не сможет…

Схватка за кресло губернатора Житомирской области показывает, что температура отношений в украинском политикуме повысилась до предела. И если пост главы преимущественно аграрного, не имеющего серьезного промышленного потенциала региона вызывает настолько масштабные торги и серьезные разногласия в среде ключевых украинских политсил, то мы можем только представить, насколько ожесточенной будет борьба за портфели руководителей центральных органов власти.

Иван Грач
Главред

Секреты валютного мошенничества устами житомирского «кидалы»

«Куплю, продам, рубли, доллары, евро»

Зайдите в Торговый центр, а затем прогуляйтесь по периметру Житнего рынка. И вы услышите эту фразу раз тридцать. Но если возникнет желание обменять свои кровные по более выгодному курсу, чем в обменном пункте, знайте,: 80% нелегальных валютчиков — «кидалы».

О некоторых секретах работы валютных мошенников автору этих строк рассказал отставной «кидала» Ромашка. (Здесь и далее все имена и прозвища изменены). Опыт «работы» в этой сфере деятельности у него немалый. Сначала работал возле универмага, затем перешел на первый этаж Торгового центра. На сегодняшний день здесь всего два настоящих валютчика.

— Я тебе скажу, что человека, который идет менять доллары, видно сразу, — утверждает Ромашка. — Ты ему закидываешь: рубли, доллары, евро. Он ради интереса спрашивает курс. На этом этапе «кидалу» можно вычислить по завышенному курсу. Курс валютчика от банковского отличается всего на несколько копеек. Со ста долларов ты можешь выиграть максимум две гривни. Если предлагают больше – перед тобой мошенник.

Группа отвода

Единственное, что важно в работе «кидалы», — взять в руки деньги. После этого забрать деньги у меня было практически невозможно. Это мог сделать только сотрудник правоохранительных органов.

Со мной работало несколько напарников, так называемая группа отвода. Я ставил условный знак, и это был сигнал для моих подельников, что пришло время им работать. Они подходили как сотрудники милиции. Хватали меня, хватали человека, заламывали руки. Под этот шумок я возвращал свернутую купюру в один доллар. Его уводили в одну сторону, меня в другую.

Почему это срабатывало? Была когда-то 80-я статья о валютных операциях, не знаю, есть ли она сейчас. Согласно ей обмен валюты был наказуем для обеих сторон.

Глаза в глаза

Еще один способ — это оторвать взгляд человека от его денежной купюры. Беру купюру, проверяю, затем кладу на свой кошелек. Сворачиваю пополам, смотрю ему в глаза и начинаю нести всякую чушь. В какой-то момент человек отрывает взгляд от своих денег, и тогда я переворачиваю кошелек. Сверху оказывается фальшивая купюра. После этого предлагаю обменять сто долларов по две гривни. Нет? Тогда подождите здесь, а я поднимусь к жене на второй этаж Торгового центра, поменяю на крупные. Отдаю человеку фальшивую купюру и спокойно ухожу.

«Ломка»

Сейчас процветает «ломка». Человек подходит поменять деньги, и ты ему честно отсчитываешь всю сумму. Точнее, почти всю. Человек пересчитывает и начинает возмущаться: «Юноша, как же так, здесь не хватает пять гривен!». Я забираю деньги, еще раз пересчитываю, добавляю недостающую сумму и отдаю назад. Только там уже недостает не пять, а триста гривен. Человек спокойно забирает деньги и уходит. Ему и в голову не придет пересчитать еще раз, ведь все происходило у него на глазах.

Чтобы избежать обмана, есть только один способ – не менять валюту на руках. Сама подумай: стоит ли ради одной гривни лишиться своих денег. Это если сто долларов. А бывало, что люди теряли две–три тысячи.

Татьяна Кальченко
20 минут

Старинные парки Житомирщины. Прогулки во времени

Старинные парки Житомирщины сейчас кажутся скромнее, чем ожидаешь, полагаясь на романтические описания прошлого. Но не попасть под очарование буйных заброшенных аллей – невозможно.

Объехать старинные поместья можно и за день – усадьба от усадьбы находится в часе езды на автобусе. Но добраться сюда можно только с экскурсией или на собственном авто: большинство бывших поместий располагается на сельских окраинах, и транспорта там днем с огнем не сыщешь. Уединенностью парков объясняется и отсутствие инфраструктуры: перекусить можно лишь в кафе неподалеку от поместья Шодуаров, а переночевать и вовсе негде, нужно возвращаться в Житомир.

Школьные парки

Первый английский парк встречает нас в Яроповичах. Липовая аллея ведет к нарядному деревянному дому с крылечком и колоннами. Сейчас в нем – школа. Могучие деревья, среди которых на переменках играют дети, создают живописный, подчеркнуто «дикий» ландшафт.

В бывшей усадьбе села Лищин сейчас тоже разместилась школа. А в 1823–1825 годах за шумной серебристой стеной осинового парка в одноэтажном доме с колоннами собирались члены Общества соединенных славян. Многие из тех, кто гостил в Лищинской усадьбе, активно участвовали в подготовке вооруженного восстания декабристов. Гуляя по дорожкам парка, живо воображаешь события давней истории.

Визави по переписке

Обширный парк в родовом имении графов Ганских в Верховне хранит память о трогательном романе Бальзака и Эвелины Ганской. Прохаживаясь по парку, молодая Эвелина сочиняла письмо Оноре де Бальзаку, которое затем подписала «иностранка». Переписка длилась 17 лет. Письма писателя к владелице Верховинской усадьбы, собранные в 2 тома, – пособие для биографов и шпаргалка для современных ловеласов.

Интрижка, поначалу невинная, переросла в страстное чувство. Однако впервые в имение Ганских Бальзак приехал, когда Эвелина овдовела – в 1847 г. Он провел зиму в Верховне, уехал на лето в Париж, чтобы через полгода вернуться с твердым намерением жениться.

Император Александр I не одобрял браков подданных с иностранцами: российские помещики были значительно состоятельнее европейских дворян. Эвелине потребовалось два года, чтобы получить разрешение на брак. В 1850 г. в соборе Святой Варвары в Бердичеве влюбленные наконец-то обвенчались и уехали в Париж. Бальзаку оставалось полгода жизни.

Марианна Варшавская
24

Имение Терехово

Имение Терехово – родина Теодора Юзефа Конрада Коженевского, писавшего впоследствии под псевдонимом Джозеф Конрад. Родился будущий писатель 3 декабря 1857 г., только вот где – в Бердичеве или в загородном имении, точно неизвестно. Крестили мальчика в соборе, где за семь лет до этого венчался Бальзак. Но детство его прошло, вероятно, в Терехово: в семейном архиве сохранилось письмо, написанное четырехлетним Конрадом отцу из загородной усадьбы.

Родители Конрада были сосланы за участие в польском освободительном движении. И воспитывал мальчика дядя. Едва юноше исполнилось 16, Конрад уехал в Марсель изучать морское дело. Через пять лет в Лондоне будущий классик английской литературы поступит на флот, не зная ни одного английского слова.

Сокровище Шодуаров

Имение Ивница в ХІХ в. приобрела семья французских баронов Шодуаров. Подлесок тут никогда не вырубался, и в нем вили гнезда соловьи. Часть имения занимает темный непроходимый ельник, а кленовые аллеи приводят к живописной излучине реки. Здесь всегда рассказывают легенду о сокровище Шодуаров.

О несметных богатствах владельцев Ивницы заговорили, как только французские бароны купили имение. Когда же Шодуары перебрались в Житомир, о сокровищах этой семьи не судачил только ленивый. Последний представитель рода умер в 1919 г. И с тех пор кладоискатели ищут пресловутые сокровища в имениях Шодуаров. Больше всего пострадали парки – их неоднократно перекапывали вдоль и поперек. Во время оккупации даже офицеры вермахта поддались бацилле кладоискательства. Они перерыли весь парк в житомирском имении Шодуаров (ныне городской парк) и даже распилили часть статуй, но клад так и не нашли.

А подлинным сокровищем было собрание барона Станислава Ивановича, известного коллекционера, создавшего в Ивнице лучший на Волыни музей – картинная галерея, коллекция старинных монет и гравюр, предметы периода античности. Огромная библиотека содержала 40 тыс. томов, включала старинные рукописи и старопечатные книги, автографы польских королей. Еще при жизни Станислава часть раритетов была продана Эрмитажу, коллекция монет попала в Лондон. Рукописи из собрания Шодуаров и архив хранят Национальная библиотека им. Вернадского в Киеве, краеведческий музей и областной архив в Житомире. Книга Станислава Шодуара по нумизматике «Обозрение русских денег и иностранных монет, употреблявшихся в России с древних времен», недавно была выставлена на аукционе в Париже.

Картково-ліфтовий пасьянс або чергова непідйомна тема

Висотна романтика

Людина, як істота романтична, завжди прагне висоти. Одні вилазять на скелі, інші стрибають з парашутом, ну а решта задовольняється життям у багатоповерхівках. Втім, романтизму і задоволення від пейзажу, який відкривається у житомирян, до прикладу, з 9 поверху, залишається все менше і менше.

Річ у тім, що декілька років тому розпочався процес раптової зупинки ліфтів – необхідного атрибуту комфорту всіх «висотників». Пов’язано це з закінченням ґранично допустимого терміну їх експлуатації. В минулому номері ми підняли тему будинку № 16 по вулиці Котовського, у якому був відключений ліфт. Можна додати ще один приклад будинку 39/19 по вул. Хлібній. У червні 2006 року там також було зупинено ліфт. Той же таки виконавчий директор ЖБК «Полісся» п. А. Воробйов надіслав до фірми «Вертикаль» гарантійного листа з проханням провести експертизу ліфтів з гарантією її оплати протягом 3 місяців. Експертизу було проведено, втім оплату «Вертикаль» чекала майже півроку. Члени кооперативу абсолютно справедливі у своєму обуренні, зазначаючи, що вони 27 років платили за ліфтові послуги, а виявилось, що винні «Вертикалі» вже більше 30 000 грн.

Приземлені реалії

І найцікавіше – невже керівники житлово-будівельних кооперативів та ЖЕКів не знали раніше, що не мають коштів на ремонт ліфтів. Саме тоді, коли радили людям викладати з власної кишені гроші за обстеження, яке в результаті зараз нікому не потрібне.

Отож, на одному прикладі можна судити про ступінь вирішення проблеми. Однак, заступник міського голови Микола Васильченко оптимізму не втрачає, віруючи, що таки надійдуть урядові кошти на капітальні ремонти та заміну ліфтів. Відповідного листа до Кабінету міністрів направлено ще у грудні минулого року, про що заступник міського голови повідомив мешканців будинку 49 по вул. Перемоги.
Базується цей оптимізм не лише на урядових обіцянках, але й на затвердженій програмі з модернізації та заміни ліфтового господарства, яка ґрунтується на принципі співфінансування з державного та місцевого бюджетів. В межах цієї програми у цьому році буде замінено 9 ліфтів. Крапля в морі, але вже щось.

Загалом у ліфтовому господарстві Житомира працюють три спеціалізовані організації, які обслуговують 871 ліфт на договірних основах: багатопрофільне підприємство «Магніт», спеціалізоване ремонтне підприємство «Спецреммонтаж» та приватне спеціалізоване підприємство «Вертикаль». Серед усього іншого, всі ці поважні організації обслуговують 163 ліфти, які відпрацювали нормативно-допустимий термін експлуатації і потребують капітального ремонту та модернізації. До речі, 41 з них вже зупинено. Не складна арифметика говорить нам, що на сьогодні ще 122 чекає та ж доля.

Як лягли картки?

З метою «продовження ресурсу роботи обладнання, збереженні ліфтів в належному технологічному стані та економії електроенергії» рішенням міськвиконкому № 603 від 24.10.2002р.

було запроваджено кримське ноу-хау – магнітні картки на ліфт. Досвід, до речі, почали переймати й інші міста. У Житомирі тоді ще дві, а нині три спеціалізовані організації – «Магніт», «Спецреммонтаж» та «Вертикаль» – використовують свої магнітні картки вартістю в 14 грн. на 100 поїздок. Тобто кожна поїздка коштує 14 копійок. У відділі технічного нагляду за об’єктами капітального ремонту житлового фонду міської ради нам повідомили, що перед останнім підвищенням вартості карток фірмами були зроблені розрахунки, згідно яких середньомісячна ціна ремонту одного ліфту – 874,57 грн., а відтак розрахункова вартість однієї поїздки складає 30 коп. І лише враховуючи низьку купівельну спроможність громадян, ціни на картки були встановлені такі, які ми на сьогодні маємо. Коментувати вартість ремонту у спеціалізованих ліфтових фірмах не поспішають, зазначаючи, що наразі вводиться система коефіцієнтів і вартість обслуговування висотних агрегатів залежатиме від будинку, його місцезнаходження та висотності.

Цікавим є ще два часто не виконуваних моменти рішення № 603 міськвиконкому: по-перше, «кількість задіяних вхідних дверей не може бути обмеженою залежно від поверху (працювати повинні всі – від 1-го до останнього поверху)» і, по-друге, «впровадження карткових апаратів або їх відміна здійснюється на підставі письмової згоди не менше 2/3 квартиронаймачів (з 5-го по останній поверх) під’їзду будинку, де має впроваджуватись картковий апарат». На практиці таке погодження замінялось рішенням правління ЖБК чи зверненням керівника ЖЕКу.

А тема-то підйомна!

Стосовно цього цікавим має бути для Житомира досвід, скажімо, Бердичева, де ліфтова проблема значно ефективніше регулюється у площині взаємовідносин ліфтообслуговуючих підприємств та ОСББ.

Директор фірми «Вертикаль» Валентин Петренко: «Питання форми оплати за обслуговування ліфту вирішує власник. У Бердичеві, де понад 60 ОСББ, немає такої бюрократії та зволікань. Там Правління ОСББ вирішило, звернулось з листом, щоб зняти картковий апарат – ми їх знімаємо, а вони проплачують згідно акту виконаних робіт». Чим не позитивний досвід для житомирян?

Все це є черговим підтвердженням того, що проблеми наших ліфтів найбільше турбують саме нас. І навіть листи виконкому до житлово-будівельних кооперативів з зобов’язанням останніх створити накопичувальний ремонтний фонд, у тому числі для ліфтів, не в змозі підняти «непідйомне». Лиш ми самі, контролюючи та ефективно використовуючи власні ресурси зможемо впевнено дивитись вгору, отримуючи задоволення від висотного пейзажу.

Владислав ПУЧИЧ
До ладу!, №5

Житомиртеплокомуненерго – чорна діра міського господарства

Я ж тебе как дам в оба крана горячую воду на всё лето!

Певно, в Житомирі ще залишились люди, здатні пригадати часи, за яких вищенаведена перспектива дійсно сприймалася як погроза. Сьогодні ж…

Вот и лето прошло, словно и не бывало, на пригреве тепло – только этого мало.

15-го жовтня, відповідно до розпорядження міського голови, в Житомирі розпочався опалювальний сезон. Варто зауважити, що вже 14-го, попри всі перипетії навколо “Житомиртеплокомуненерго”, тепло почало надходити до лікувальних закладів, а станом на середу 17-го не лише школи та дошкільні дитячі заклади, але й мешканці деяких будинків – отримали можливість з приємністю притулитися до труб центрального опалення. Воно б, здається, радіти, але – не радіється. З простої причини – ситуація на підприємстві “Житомиртеплокомуненерго” продовжує залишатися поза межами контролю і впливу з боку міської влади, а відтак – жодних гарантій того, що опалювальний сезон не припиниться так само швидко, як розпочався – ми не маємо, швидше навпаки.

А почему так вышло-то? Что у вас – средствов нету? Средства у нас есть, у нас… всё уже украдено до нас.

Саме таке враження складається після вивчення деяких документів, які мені – депутату Житомирської міської ради Ігорю Іваницькому, вдалося отримати майже детективним шляхом. Але, перш ніж і вас ознайомити з їх змістом, коротко нагадаю суть ситуації. Як вже про це йшлося в наших попередніх матеріалах – кілька місяців тому теплові мережі, котельні та інше нерухоме майно, необхідне для забезпечення теплопостачання міста, було повернуто з користування орендним піприємством “Житомиртеплокомуненерго” у розпорядження теріторіальної громади, а для його ефективного використання було створене комунальне (тобто – “наше власне”) підприємство “Житомиртеплокомуненерго”.

Останнє чомусь так і не запрацювало, натомість у вересні виконавчими органами міської влади самочинно – без погодження з депутатським корпусом і громадою, було прийнято рішення про передачу цілісного майнового комплексу “Житомиртеплокомуненерго” знову ж таки в оренду, і саме тоді почали з’ясовуватися дуже цікаві речі.

А саме.

З липня підприємство очолив Валерій Павлович Гармаш – в недалекому минулому директор “Кіровоградтепло” – дочірнього підприємства приватної структури під назвою “Центр науково-технічних інновацій української нафтогазової академії”. А у вересні два інших дочірніх підприємства згаданої структури: “Житомиртеплокомплектенерго” – зареєстроване в нашому місті 12-го вересня, і “Будмеблісервіс” – з кіровоградською ж таки реєстрацією, виступили претендентами на оренду“Житомиртеплокомуненерго”.
Саме цей промовистий ланцюжок “кіровоградського сліду”, а також очевидна упередженість міської влади при підготовці так званого “конкурсу”, і непрозорість його, “конкурсу”, проведення – спричинили до скасування міською радою прийнятого її виконавчим комітетом 5-го жовтня рішення про передачу “Теплокомуненерго” в оренду вже згаданому “Теплокомплектенерго” – жодних позитивних наслідків для міста від такої оборудки більшість депутатів не бачила й не бачить. Крім шкоди. Яку більш ніж наочно ілюструють ті документи, про які я вже згадував. Отже.

Вот он! Вот он – этот коварный тип гражданской наружности.

Гармаш Валерій Павлович. В минулому – директор приватного підприємства “Кіровоградтепло” (дочірнього підприємства вже згадуваного приватного ТОВ ЦНТІ УНГА). З липня цього року – директор новоствореного комунального підприємства житомирської міської ради “Житомиртеплокомуненерго”. Він же, чи то за сумісництвом, чи то ще не зрозуміло на яких підставах – директор “Житомиртеплокомуненерго” орендного.

Саме так – того самого, так і не ліквідованого. І саме ця юридична особа й посьогодні використовується для викручування рук і відмивання коштів міської громади. Зручно тому що. Зручно – бо не маємо ми, преставники інтересів громади, жодного впливу на приватне підприємство – а саме таким і є по суті орендне підприємство теплових мереж “Житомиртеплокомуненерго”. Не маємо ні впливу, ні можливості отримати відповідь на запитання – де гроші поділися? Наші з вами гроші, і не лише ті, що збираються з населення в якості плати за так звані послуги теплопостачання – більш ніж значні суми “вгашено” в підприємство у вигляді кредитів під заставу нашого з вами майна, зокрема котельної по вулиці Жуйка. Десятимільйонна кредитна лінія – саме стосовно неї спалахнув скандал на другому пленарному засіданні позачергової, 17-ї, сесії міської ради (саме питанню входження у опалювальний сезон і присвяченої). Скандал, бо з’ясувалося – десять мільйонів вже встигли “зробити ручкою”. Ще 1-го жовтня профільний заступник міського голови Едуард Кругляк, спираючись на інформацію керівництва підприємства, підтверджував наявність резерву, накопиченого для сплати за газ, у сумі близько семи мільйонів гривень (із залишку кредитної лінії та надходжень від населення). А вже на дев’яте – коштів цих не було.

В этом мире случайностей нет – каждый шаг оставляет след.

Перший документ, аналіз вмісту якого я пропоную вашій увазі – виписочка під назвою “Надходження та використання кредиту ОПТМ “Житомиртеплокомуненерго” за 2007 рік”. З якої випливає, що шість з десяти мільйонів було використано ще за попереднього керівництва (тому й немає там жодної стосовно цієї суми інформації). Але ось як використано решту чотири мільйони у серпні-вересні, тобто – під чуйним керівництвом Валерія Павловича Гармаша:

-півмільйона – за електроенергію, то святе;
-мільйон сімсот тисяч – платежі за газ (дивно, але озвучувана структура боргу за газ постачальникам чомусь за вказаний період суттєво не змінилися, хоча цією сумою відрапортовані платежі не вичерпуються – але про це трохи далі);
-трохи більше ста тисяч – відсотки за користування кредитом, двічі по чотириста тисяч – на виплату заробітної плати з нарахуваннями (теж цікавий момент – наскільки мені відомо, заборгованість по заробітній платі на підприємстві досить значна, а от як вона виплачується – про це також трохи далі);
-по п’ятнадцять тисяч з’їли аудиторскі послуги та оцінка майна;

а тепер – найцікавіше:

Трохи менше мільйона – вісімсот одинадцять з половиною тисяч, витрачено на придбання матеріалів. На перший погляд нічого дивного – труби, засувки, електроди, бітум та рубероїд – як без цього готувати мережі до зими? Справний господар – Валерій Павлович не “мудрствував лукаво”, і всі необхідні матеріали, певно за звичкою, виписав на “рідній” (під одним же хазяїном ходять) кіровоградській фірмі – вже згаданому “Будмеблісервіс”. Воно б і яка різниця? Але ж є, є різниця – та ще й яка! Навіть поверховий аналіз цін, за якими ці матеріали виписано, підтверджує, що впарили їх нам колеги Валерія Павловича в півтора рази дорожче, ніж їхня реальна вартість!

Это тебе не мелочь по карманам тырить.

До “мелочи” ми ще повернемося, а наразі зазирнемо у наступну виписочку – “Надходження на поточний рахунок за жовтень 2007 року” (станом на 12-те число). Ще раз нагадаю – 9-го жовтня міською радою було прийнято рішення про внесення змін до бюджету, яким передбачалося переспрямування частини коштів з інших статей витрат саме на оплату газу. Зі згаданої виписки видно, що вже з десятого по дванадцяте на рахунок “Житомиртеплокомуненерго” надійшло загалом трохи більше п’яти мільйонів, з яких чотири мільйони вісімсот п’ятьдесят тисяч і пішли в оплату газу (дякуючи чому, до речі, опалювальний сезон таки спробував розпочатися). Решта – електроенергія, трохи більше тридцяти тисяч різного виду податків і без малого двісті дев’яносто тисяч – заробітна плата. Дуже, до речі, цікавий момент.

Мені до рук потрапив ще один інтимний папірець у вигляді довідки про виплачену на підприємстві станом на 11-те жовтня заробітну плату за вересень, з якого випливає, що таке щастя торкнулося лише сімох його працівників, зокрема і самого Валерія Павловича. Якщо підрахувати циферки в проаналізованій виписці, то саме на цю дату загальний обсяг виплаченої заробітної плати склав не багато ні мало двісті сімдесят чотири тисячі п’ятьсот п’ятьдесят гривень – якщо поділити на сім… але знову не це найцікавіше – матеріали, ті самі матеріали. Чотириста з лишнім тисяч – і знову в списку кіровоградський “Будмеблісервіс” – того ж таки 9-го числа. І ще вісімнадцять тисяч – але про них далі, коли мова до “мелочей” дійде.

Куй железо, не отходя от кассы.

Борги. Багатомільйонні борги населення, накопичені за кілька років – тягар ще той. І перше, що зробив Валерій Павлович – це крок до розв’язання проблеми їх повернення. “Існуюча на підприємстві юридична служба ні на що не здатна” – патетично проголошував пан Гармаш перед депутатами, і вже 16-го липня було укладено Договір №16/07-ЖТ “Про надання правової допомоги” із товариством з обмеженою відповідальністю “Центр досліджень правового забезпечення”. “Всё учтено могучим ураганом”, тобто договором – тарифи на представництво в суді, підготовку та подачу позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг, представництво в органах Державної виконавчої служби, крім того – вартість нотаріальних дій, державного мита,зборів, платежів тощо, видатки за проведення експертиз і перекладів, транспортні і відрядні видатки, поштові витрати – за все встановлено чітку таксу і умови відшкодування, зроблено – плати. Нормально?

Так. І воно б нічого, що із відсудженої заборгованості в п’ятьсот гривень підприємству, після всіх передбачених платежів та комісійних відсотків, залишиться аж цілих двадцять п’ять (і ще спробуй їх отримати)… Абонентська плата. Ні, не та, яку справляє з клієнтів саме “Теплокомуненерго” і яка так обурює багатьох з городян. Абонентська плата, яка справляється з підприємства крім усіх вищеперерахованих платежів і складає ні багато ні мало – двадцять тисяч гривень на місяць. Чи варто підкреслювати, що гроші ці сплачуються на рахунок “Центру досліджень правового забезпечення”, відкритий не деінде, а у Кіровоградській філії “Приватбанку”?

Я тут остался за хозяина.

Чесно потурбувавшись про інтереси очолюваного підприємства, не забув Валерій Павлович і про себе-улюбленого (ось ми і підійщли до так званих “мелочей”). Зрозуміло, що не пристало такій поважній і авторитеній людині, як пан Гармаш, пересуватися за допомогою тролейбуса, службове авто – то святе. І не просте авто – це ж і у міністерство з’їздити, і до колег – соромно на “Волзі”, чи там, не приведи господи, на задрипаному “москвичику”. Ауді А8 – ну, це ще куди не йшло. Тим більше, що й шукати не треба, витрачатися – ось вона, рідненька, під вікном стоїть, належить Гармаш Ніні Олександрівні – у якої “Житомиртеплокомуненерго” й орендує її з 27-го липня і аж до кінця наступного року. Недорого – чотири тисячі гривень за перший місяць оренди і по дві – за кожен наступний. Плюс усі поточні витрати – від пального до утримання в належному стані.

О! Це утримання! Лише з того, що до мене потрапило – одну тисячу вісімсот одинадцять гривень заплатило “Житомиртеплокомуненерго” 18-го вересня “за обслуговування автомашини”. А з 20-го вересня знову ж таки “Житомиртеплокомуненерго” сплачує за пана Гармаша вартість автостоянки – у сумі аж 165 гривень на місяць (копійка, як відомо, карбованець береже), на тій же автостоянці машину й миють – зі сплатою по факту (зрозуміло, що платить знову ж таки не Валерій Павлович). 9-го жовтня, на вже згадуваному другому засіданні 17-ї сесії, депутати міськради більшістю рекомендували міському голові звільнити Валерія Павловича Гармаша із займаної посади. Цього ж дня вісімнадцять з лишком тисяч гривень було сплачено “Житомиртеплокомуненерго” за “диски та ковпаки на автомашину”. Це що – щоб мякше додому, у Кіровоград, поверталося? Чи звичайнісіньке нахабство і відчуття безкарності?

Это индейская национальная народная изба – фиг-вам называется.

Дійсно, що то я все про машину та про машину. Самому Валерію Павловичу також десь жити треба? І, знову ж таки, зрозуміло – собача будка тут “не катить” – не того рівня людина. Тому й знімає ОПТМ “Житомиртеплокомуненерго” таку собі невеличку квартирку на Старому бульварі, 3 – скромненько, усього дві кімнати, і орендна плата відповідна – п’ять тисяч гривень на місяць. Плюс комунальні послуги, електроенергія і користування телефоном – знову ж таки за рахунок “Житомиртеплокомуненерго”. “Квартира надається орендарю для проживання його співробітника” – так зазначено у договорі. Можливо я помиляюсь, і не Валерій Павлович живе там, а хтось із операторів котелень тощо?

Что делать? Что делать? – Сухари сушить!

Чи не правда – так і проситься цитата для завершення матеріалу? Проситься. І всі згадані документи я передаю в прокуратуру (хоча чомусь здається мені, що там відомо вже набагато більше). Але… не віриться. Валерій Павлович – не журиться, і звільнятися, наскільки мені відомо – не збирається. З кінця минулого тижня – відсижується на лікарняному (цікаво, що включенню опалення його відсутність аж ніяк не зашкодила, здається що й навпаки). Міський голова на пропозицію депутатів про його звільнення – відмовчується.
А тим часом звільняються інші працівники “Житомиртеплокомуненерго”. І ситуація з газом стає все заплутанішою… Рішення, які ми прийняли на останній сесії стосовно джерел фінансування витрат на газ, м’яко кажучи… переспрямування коштів бюджету розвитку і закладання міського майна під заставу для отримання кредиту – всі ці гроші ідуть на рахунки того самого орендного підприємства. Де їх одноособовим розпорядником залишається Валерій Павлович Гармаш…

Плакали наши денежки.

P.S. Близько трьох мільйонів щомісяця отримало ОПТМ «Житомиртеплокомуненерго» у липні та серпні «живими» коштами від населення, підприємств та організацій. Близько двох мільйонів – у вересні. Не питайте мене, куди поділися ці гроші – я не знаю. Можливо – прокуратура з’ясує?

Ігор Іваницький, Депутат Житомирської міської ради

Оренда «Житомиртеплокомуненерго» — корупція чи рейдерство?

А умываться как? – А вот так! Надо меньше пачкаться.

Саме ця мудрість, певно, допомагає більшості житомирян останніми роками миритися з тим, що гаряча вода буває тільки в чайнику, а тепло в оселях залежить виключно від погодних умов. Мутний потік загальнодержавного безладу, в якому так добре ловиться корупційна рибка, врешті решт поглинув і стратегічно важливі для життєзабезпечення міста структури, зокрема і “Житомиртеплокомуненерго”.

Об’єктивне старіння матеріально-технічної бази і патетично-суб’єктивні запевнення в хронічній збитковості – з кожним роком стає все холодніше і холодніше. І нічого не змінилося після того, як багато років тому підприємство було передане у оренду так званому “трудовому колективу” – майно підприємства так і залишилося комунальною власністю, і головний біль щодо його утримання у більш-менш придатному для використання стані так і залишився у міської влади. Натомість у абстрактного орендаря, або щвидше – у зовсім не абстрактного керівництва “суб’єкта господарювання орендної форми власності” – з’явилося безконтрольне право збирати кошти за начебто надані послуги теплопостачання і витрачати ці кошти на власний розсуд, не вкладаючи і копійки на відновлення того самого майна – теплових мереж, котелень тощо. Воно й зрозуміло – навіщо ділитися? З десяток (або й, за деякою інформацією, навіть більше) фірм та фірмочок-сателітів справно перекачують грошики у одному їм відомому напрямку, а орендар, щиро розплакавшись від самим ним же намальованих “результатів фінансово-господарської діяльності”, волає до міської влади: “Як можемо ми працювати на цьому зношеному барахлі? Робіть що небудь, шукайте гроші, відновляйте, ремонтуйте”. Влада шукає – закладає/перезакладає те саме майно, коли не вистачає – шукає що закласти ще, якось ремонтує, якось відновляє… а воно знову – все те ж саме.

Певно, мало було в міському депутатському корпусі цього скликання тих, хто не розумів би істиного стану речей. Тому тема розірвання договору оренди і повернення ЖТКЕ під контроль громади прозвучала вже влітку минулого року. Але не так швидко справа робиться, як казка кажеться. Договір є, і ніхто просто так своїми правами не поступиться. Тому й минулу зиму пережили, цією “думкою радіючи”, і навесні якось… не те, щоб підзабулося, але… не виходить воно ніяк. І вимоги про проведення аудиту на підприємстві з метою визначення – куди ж діваються наші гроші і як цьому зарадити, наштовхувалися на мовчазну бездіяльність – ви, мовляв, постукали, а ми – послухали, чого вам ще треба?

Та ось на початку літа сталося несподіване – депутатів терміново скликали на позачергову сесію, головним питанням якої було прийняття “Житомиртеплокомуненерго” у комунальну власність. Мовляв, “рада орендарів раптово прозріла і відмовилася від подальших суперечок – забирайте, кажуть, нам воно більше не треба” (власне кажучи, десь на цьому рівні пояснення того, що відбувається, й скінчилися, та ми особливо й не переймалися – самі ж цього хотіли). Зібралися, проголосували і, сповнені радісного передчуття, розійшлися. Пізніше познайомилися з новим директором підприємства. Дещо здивувало (хоча, на жаль, не насторожило) те, що профільного фахівця-господарника, як сам себе позиціонував Валерій Павлович Гармаш, довелося шукати в далекому Кіровограді, де пан Гармаш займав відповідні посади в аналогічних структурах, – важко вірилося в те, що серед наших фахівців немає достойного, але… міський голова знає, що робить, на те й голова. З цією думкою продовжували радіти життю, шукаючи собі клопоту в інших нагальних питаннях, яких і без цього вистачає. Тим часом новостворене підприємство виправляло необхідні юридичні формальності, а управління комунального господарства міста рапортувало про невпинні заходи по підготовці мереж і теплових пунктів до зими. Грім лупонув, як завжди, зненацька.

11-го вересня серед депутатів поширилася інформація про те, що вже прийнято рішення по передачі «Житомиртеплокомуненерго» в оренду, начебто вже й орендаря визначено – комерційну структуру з того ж таки самого Кіровограду. Перша реакція — “не вірю” (бо ж неможливо було повірити у таке безглуздя) швидко змінилося глибоким подивом – так, рішення таке є, і, на відмину від багатьох менш значних випадків, нас, депутатів, про таке рішення навіть і не думали повідомляти – не вашого, мовляв, розуму справа, самі розберемося як краще. Зрозумілішою ситуація стала лише по отриманні копій документів, які й визначали механізм передачі підприємства у чергову оренду на так званій “конкурсній” основі – механізм той було виписано очевидно таким чином, щоб унеможливити будь які конкурсні ризики, тобто – під конкретного “когось”. Вистачило лише звернути увагу на те, що так званий конкурс офіційно могло бути (і було) оголошено лише 13-го, а термін прийому заявок на участь у ньому спливав вже 20-го числа, головними ж вимогами до претендентів були реєстрація їх у Житомирі і досвід роботи в сфері теплопостачання. Погодьтеся, що в місті не так вже й багато тих, хто таким вимогам відповідав би, можна сказати – жодного (крім, хіба що, самого “Житомиртеплокомуненерго”). А ще комусь зареєструватися за тиждень, вперше про такий конкурс дізнавшись з аж ніяк не державного масштабу газети “Місто” – навіть теоретично неможливо. Що й дало підстави для впевненості у тому, що десь там, глибоко прихована, вже існує юридична особа саме з потрібними параметрами (і припущення ці пізніше підтвердилися, бо саме 12-м вересня було видано Свідоцтво про державну реєстрацію товариства з обмеженою відповідальністю “Житомиртеплокомплектенерго” – головного і єдиного претендента, того самого – “визначеного”, але це стало відомо вже набагато пізніше).

Залишивши аналіз чуток і припущень на потім, частина депутатів міської ради спробувала втрутитися в процесс (того ж дня, 11-го, відповідну інформацію було оприлюднено і в ефірі “КРОК Радіо”). Тому вже наступного дня в кабінеті першого заступника міського голови (пізніше з’ясувалися й причини відсутності його самого – за дивним збігом обставин саме в цей день йому було запропоновано звільнитися) відбулася словесна бійка під назвою “повторне засідання коміссії у справах використання нежилих приміщень комунальної власності”, на якому, попри всі заперечення і сумніви, рішення це було підтверджено шляхом безнадійного голосування – у нас права голосу на тій коміссії не було, а можливість кричати… спробуй, покричи проти непохитної позиції міського голови, яка єдиним аргументом на користь цієї оборудки визначила наступне: “Або ми віддаємо теплокомуненерго, або нам не дають газу. Все. Крапка”.

Вже 19-го нас запросили на знайомство з майбутнім “інвестором”… тобто з “одним з претендентів” (дівчата з оргвідділу самі плуталися – чи то вже кланятися, чи то ще робити серйозне обличчя…). Знайомство, яке досить швидко переросло у жорстку дискусію, позначилося ще одним, м’яко кажучи – лукавством: доповідач Бульбас Сергій Валерійович – директор “Центру науково-технічних інновацій української нафтогазової академії”, посилався на досвід дочірнього підприємства цієї структури – “Кіровоградтепло”, при цьому ні півсловом не обмовившись про вже зареєстроване в Житомирі ТОВ “Житомиртеплокомплектенерго” (представником якого він і виступив пізніше на так званому конкурсі), натомість у відповідь на запитання “хто?” згадавши про ще одну дочірню структуру очолюваної ним організації — під назвою “Будмеблісервіс” (зареєстрованою також у Кіровограді і, до речі, використаної під час формального проведення так званого конкурсу у якості “масовки” – так званого другого претендента, якому було відразу ж відмовлено в участі з причини відсутності реєстрації в м.Житомирі).

Що, вже заплутались? Не дивно, тому спробуємо систематизувати викладене.

Менше ніж за три місяці після повернення з орендної форми цілісний майновий комплекс “Житомиртеплокомуненерго” без відома депутатського корпусу знову передається в оренду. Весь цей проміжок часу директором підприємства працює виходець з одного із теплопостачальних підприємств Кіровограда. На участь у конкурсі подають заявки два знову ж таки кіровоградских підприємства – обидва підпорядковані одному хазяїну. Ще запитання є?

Не вірте тому, хто скаже, начебто ми склали руки – майже безперервні перемовини з міським головою привели, кінець кінцем, до її згоди відкласти дату проведення конкурсу з 25-го вересня на першу декаду жовтня – натомість забезпечивши можливість ретельного вивчення питання у депутатських комісіях і прийняття іншими можливими претендентами участі у такому конкурсі (про відміну конкурсу взагалі пані Шелудченко й слухати не хотіла). Зрозуміло, що ніякого вивчення в коміссіях не відбулося, а 1-го жовтня…

Ні, дійсно, краще вибрати час було неможливо – красти, як відомо, найзручніше у глуху ніч. Саме 1-го жовтня, на ранок після виборів, я даремно намагався дозвонитися до своїх колег – хтось відсипався, хтось просто ще й не лягав – тому ніяк не міг зрозуміти про що йдеться мова. Теоретично у всіх голова повинна була бути зайнята лише одним питанням – “як воно там проголосувалося”? Теоретично. Практично ж декому з найбільш затятих депутатів вдалося підтягнутися о 17-тій до вже згадуваного кабінету без господаря і стати свідками фарсу під назвою “конкурс”. Дві години суперечок перед прийняттям остаточного рішення нічого не змінили, все було розіграно як по нотам: з п’яти членів наглядової ради Агенції з питань управління комунальним майном лише один депутат Борщівський зайняв категоричну позицію проти оренди, трьох голосів колег Федоренка, Сахнєвича і Туфанова вистачило для визначення позитивної рекомендації. Далі – сама комісія, де більшість сформована залежними від міського голови посадовцями і вже згаданими трьома богатирями Федоренко-Сахнєвич-Туфанов. Висновок – на конкурс. Далі вже, вибачте за вираз, сам конкурс: “у зв’язку з невідповідністю документів другого претендента умовам конкурсу передати цілісний майновий комплекс КП “Житомиртеплокомуненерго” в оренду ТОВ “Житомиртеплокомплектенерго” на загальних підставах” (ще одне маленьке пояснення – “загальні підстави”, це коли будь-які конкурсні зобов’язання втрачають сенс – плати собі до бюджету 50 з лишком тисяч гривень на місяць і збирай багатомільйонні доходи).

Дякувати богові, у цьому місті ще є прокуратура. І на сесії п’ятого числа, яка повинна була затвердити договір оренди (бачили б ви той договір!) саме втручання прокурора міста привело як до скасування псевдоконкурсного фарсу, так і відміни (на підставі п.15 ст.26 Закону України “Про місцеве самоврядування”) прийняте в аккурат перед початком сесії рішення виконкому про передачу теплокомуненерго в оренду.

Думаєте, на цьому й казочці кінець? Як би не так. Саме тоді почалося найцікавіше. Сесію не було закрито, натомість фінансовий депертамент міськради отримав доручення депутатів про підготовку пропозицій щодо джерел фінансування розрахунків за газ, необхідних для початку опалювального сезону. Термін – до вівторка. Зібравшись у вівторок на друге засідання, не без подиву зауваживши на присутність вже згадуваного пана Бульбаса (здавалося, що йому тепер в Житомирі робити?), ми… ми були не просто здивовані – ми були приголомшені. Бо з’ясувалося, що про сім мільйонів гривень кредитних коштів (під заставу нашого з вами майна), накопичених на рахунках “Житомиртеплокомуненерго” – і мови не може бути. Немає їх. Були. Ще першого – були, що й підтвердив заступник міського голови пан Кругляк. А наразі – немає. Де поділися, яким чином – це тепер нехай з’ясовує прокуратура, але вже з того, що відомо, зрозуміло – щонайменше звичайнісінький, як то кажуть у народі, “кидок” – гроші начебто терміново поїхали у сплату за якись ще ніким не бачені труби, та ще й по цінам, які викликають реакцію на кшталт “сісти не встати”. Варто зауважити, що для вкрай необхідного першого платежу потрібно було трохи більше вісьми мільйонів, саме тому власна платоспроможність до цього часу і не викликала у нас жодних сумнівів.

Далі ж події почали розгортатися з динамікою товарного потягу на мінному полі – кошти якось нашкребалися, прозакладати вирішено було все можливе, навіть будівлю міської ради (та й, власне кажучи, навіщо вона?). Вже 11-го було досягнуто попередніх домовленостей з постачальниками газу, але… 11-го – зник директор “Житомиртеплокомуненерго”. Офіційно – ліг на лікарняний, але де, в якому лікувальному закладі… шукали на совість, і не тому, що так хотілося мандарин хворому принести, а тому – що разом із ним зникла печатка “Житомиртеплокомуненерго”. Розписувати вам всі перипетії цієї детективної історії за лаштунками міської влади не можу – не маю права. Можу лише сказати – 12-го, у п’ятницю, печатку було… скажімо так – знайдено, остаточні переговори з постачальниками газу проведено з позитивним результатом, і вже надвечір стало відомо про початок подання тепла до лікарень.

В перспективі, якщо хтось або щось знову не зникне – у понеділок вже будуть підключатися дитячі садки і школи, далі вже і нас із вами потихеньку-помаленьку… дай боже тим, хто ці дні майже не спить і працює без вихідних, справитися з узятим на себе тягарем. Бо це – тягар. Не витримав напруги рейдерських перегонів головний інженер Житомиртеплокомуненерго – подав заяву про звільнення, а фахівця рівня Павленка Петра Йосиповича знайти буде нелегко, майже неможливо – з чим погоджуються всі, кому відомі особливості функціонування міського комунального господарства. Дарма, Вірі Тимофіївні не звикати – останнім часом не лише теплокомуненерго залишилося без директора, міськводоканал очолює в.о., управління комунального господарства – також в.о., директор підприємства по екслуатації штучних споруд – раптово опинився на лікарняному, вже кілька місяців немає у міського голови заступника з питань будівництва, а з минулого місяця – ще й з питань фінансів і бюджету… дійсно – не звикати. Воно б нехай, взявся – тягни, але… до чого ще доведеться звикати нам із вами?

Ситуація навколо теплокомуненерго ще ікнеться, і ікнеться найближчими днями. З одного боку, продовжуються погрози, що місто буде залишене без газу. З іншого – закритість інформації про істиний стан речей з міськими фінансами, ручне ними управління – приводить до того, що нам доводиться погоджуватися з більш ніж сумнівними джерелами коштів на оплату цього газу – і у прокуратури вже є запитання до прийнятих нами останніх рішень. Є вони й у нас, але… коли не буде тепла, чи станете ви слухати пояснення? Ото ж бо й воно…

Ігор Іваницький, депутат Житомирської міської ради