Якби в епоху палеоліту в первісних людей існувала система виконання вироків, для того, щоб заслати людину в тундру, далеко ходити було не треба. Територія, на якій стоїть нинішній Житомир, опинилася на самому краї льодовика, що прийшов з півночі. Грандіозні маси льоду, зародившись десь на широті Норвегії, за кілька сотень років досягли широти Києва. Край величезного льодовика зупинився приблизно в районі нинішнього Черняхова, а на місці Житомира утворилася дійсна тундра — з відповідним кліматом. Почалося велике заледеніння 120 тисяч і закінчилося 8 тисяч років тому.
Чи треба говорити, що в льодовиковий період населення нинішньої Житомирщини аж ніяк не збільшилося. Саме тоді на території області з’являються холодостійкі тварини: печерні ведмеді, гігантські олені, дикі осли, а в районі нинішнього Бердичева — і мамонти. На льодовиковий період припадає поява у перших людей одягу — головним чином, зі звіриних шкір.
Тоді, 40 тисяч років тому, більша частина території Житомирщини (майже до нинішньої границі з Білоруссю) внаслідок потепління клімату частково звільнилася від льодовика, про колишню присутність якого нагадують лише болота на півночі області й Овручський кряж. Наступив так званий середній палеоліт. Населення Житомирщини становили тоді всі ті ж неандертальці. Хоча археологам й історикам не відома жодна стоянка, а тим більше поселення людей того періоду.
Сьогодні найбільші наукові розуми б’ються над загадкою: чому так зненацька, усього за якихось 20 тисяч років, неандертальці зникли взагалі, а їм на зміну прийшли люди сучасного типу: кроманьонці? Цього зі стовідсотковою впевненістю не може пояснити ніхто. Хоча сьогодні вже майже доведено, що поява кроманьонців виявилася не наслідком еволюції, а повною несподіванкою, оскільки не знайдено жодного доказу у вигляді кістяка або просто людського черепа, що міг би пролити світло на те, як низькорослий, вузьколобий неандерталець перетворився в людину, що має всі сучасні риси. Тобто не був виявлений перехідний тип. Швидше за все (і ця гіпотеза в науковому світі сьогодні дуже популярна), неандертальці й кроманьонці — два зовсім різних людських види, що жили на Землі одночасно, і більш сильний вид (кроманьонці) витиснув у боротьбі за існування більш слабкий (неандертальців). На користь цієї гіпотези говорить випадок, описаний в 1912-му році в журналі «Київська старовина».
Селянин Іван Петренко, житель Радомишля, обробляючи плугом власний земельний наділ, виявив два людських кістяки. Вирішивши, що перед ним — сліди вбивства, він кинувся за поліцією. Поліцейські констатували: так, убивство відбулося, але вже дуже давно. Біля кістяка поменше й з дивною деформованою головою лежала древня кам’яна сокира. Другий кістяк був як дві краплі води схожі на кістяк сучасної людини й біля нього валявся предмет, дуже схожий на якусь подобу бронзового меча. Схоже, між ними відбулася сутичка, оскільки в того кістяка, що побільше, був проломлений череп. Здогадавшись, що тут не зайвим буде присутність науки, поліцейські звернулися в Київський університет. Приїхавші звідтіля світила науки встановили, що кістяк поменше належав неандертальцеві, а той, котрий побільше — кроманьонцю. Подальші розкопки виявили цілу стоянку первісних людей-кроманьонців, навіть не стоянку, а ціле поселення, на яке, видимо, не раз робили напади неандертальці.
Радомишльське поселення більш ретельно було вивчено тільки в наш час. Зважаючи на все, уже тоді плем’я, що жило тут, розділилося на роди й родини, тобто було досить організованим і віддавало перевагу осілому способу життя. Житла в Радомишльському поселенні розділялися на літні й зимові. Зимові представляли собою досить складні конструкції, розраховані на тривале використання. Фундамент насипався з костей і черепів тварин, все це присипалося землею. На «фундамент» ставилися опори з костей і бивнів мамонтів — виходило щось начебто юрти. Каркас зміцнювався рогами оленів. Конструкція покривалася шкірами тварин. У верхній частині залишався отвір для виходу диму. Світло й тепло в «будинку» давали «жирники» — посудини з видовбаних костей або каменів, заповнені жиром. Загальна вага такого «будинку» становила три-чотири тонни! Зважаючи на все, будова з успіхом протистояла не тільки вітрам-ураганам, але й атакам диких звірів. Літні ж будови, видимо, представляли собою звичайні навіси з тих же шкір з вогнищевою ямою посередині.
Радомишльська стоянка — не єдина відома на Житомирщині пам’ятка пізнього палеоліту. Аналогічні їй поселення — Клинець і Довгиничі — археологи виявили в Овруцькому районі. Тут же знайшли значно більшу колекцію художньо оброблених костей, прикрашених мудрими візерунками, а ще — загадковий предмет — кулькову ручку (!!!) зі скам’янілим чорнилом, що невідомо яким чином розкопали серед древніх кістяних виробів. Де й коли була зроблена знахідка, тоді так і не було встановлено. Доля знахідки невідома й донині. Тривалість існування цих поселень навряд перевищувала 25 років, оскільки кроманьонці тоді рідко доживали навіть до тридцяти років — середня тривалість життя, якщо судити за даними археологічних розкопок, становила приблизно 23 роки. У таких поселеннях проживало, як правило, від 25 до 50 чоловік. А взагалі про чисельність населення Житомирщини в ті часи можна говорити хіба що приблизно. На території нинішньої України проживало приблизно 20 тисяч чоловік — головним чином на Південному Сході й на Півдні. На Житомирщині, якщо зробити виправлення на досить суворі кліматичні умови пізнього палеоліту, людей могла набратися ледь тисяча.
Вадим Кіплінг
Житомир 